З часів неволі. Сосновка-7

Я перезнайомився вже з багатьма українськими, литовськими, естонськими, латвійськими в’язнями. Вони розповідали про табори, де відбували кару, і часто показували табірні фотокартки. Згадували, що після Комісії Президії Верховної Ради СРСР в’язням дозволили були фотоапарати. Потім фотоапарати заборонили, але для фотографування запрошували фотографів із-за зони. І тут у Сосновці це також можливо. Мовляв, фотографа замовили на квітень. Тож всі, хто хоче сфотографуватися, скоро зможуть це зробити.

Одного дня фотограф з’явився. До мене прийшли Богдан Германюк та Іван Струтинський з кількома своїми посправниками, повідомили про прихід фотографа й запросили з собою. Вони були вдягнені в чисті вишивані сорочки і домашні штани. Струтинський поверх сорочки мав чудового розцяцькованого гуцульського кептарика. Германюк такого ж кептарика тримав у руках.

— Де це ви взяли цей одяг? — питаю.

— На складі, — відповів Струтинський.

— І вам дозволили взяти?

— Дозволили, — каже Германюк. — І то навіть не довелося вмовляти, коли ми сказали, що для фотографії.

— Щоправда, — додав Ярема Ткачук, — сказали, щоб після фотографування негайно повернути на склад.

— Хлопці, ви що робите?! — обурено питаю їх. — Навіщо цей маскарад?

— Який маскарад? — заперечив Струтинський. — Ми фотокартками в цьому рідному одязі покажемо, що і в концтаборі залишаємося українцями.

— То до кого ви хочете промовляти: до тутешніх наглядачів чи до своїх рідних в Україні?

— До своїх рідних, — каже Германюк.

— То ж цим одягом ви їх обдурюєте: коли ваші рідні одержать фотокартки в гуцульському строї, вони подумають, що ви його носите, а це ж неправда. Ви ж не маєте права в ньому ходити. Фотокартка фіксує момент історії. Зафіксуйте її такою, якою вона є. Я сфотографуюсь у тому в’язенському одязі і взутті, в який мене тут одягнули. Така фотокартка в майбутньому передасть правдиво мій теперішній одяг і вид. А ви в домашньому святковому одязі виглядатимете так, немов би сфотографувалися у себе на Коломийщині.

— Ну, не фотографуватися ж у цих ненависних чорних в’язенських лахах! — заперечив Микола Юрчик, який, підходячи, чув нашу розмову.

— Чого вам менти запросто видали одяг для фотографування? Та саме для того, щоб ви фотокартками в домашньому одязі сказали своїм рідним, що вам дозволено тут у зоні ходити в тому вбранні. Через десяток років ви розповідатимете вдома, в що вас тут москалі вдягали і показуватимете фотокартки в гуцульському вбранні — це ж абсурд!

— Ми хочемо бодай на фото вирватися з цієї чорної сірої табірної буденности, — мовив Ярема Ткачук.

— Хлопці, не робіть дурниці! Зафіксуйте той образ, якого вам тут примусово надає влада!

Вони не послухали. Не вдалося мені переконати цих щирих патріотів, добрих друзів і дуже симпатичних хлопців. Їхні поняття були так глибоко вражені методом соціялістичного реалізму, що моя аргументація їх не пройняла, і вони переодягали один з одного вишивані сорочки, цивільні штани, гаптовані кептарики і по одному творили з себе сценічні картини, а потім, фотографуючись групою, стали так, щоб найменше проглядав в’язенський одяг. З плином часу моя дружба з цією коломийською групою все тіснішала. Я втовкмачив їм шкідливість бутафорних фотокарток, проте, на жаль, виправити помилку вже не було змоги, бо фотографування в концтаборах заборонили, і ті фотокартки виявилися останніми.

Абрамов почав з моєї характеристики

Начальником загону замість Головіна призначили Абрамова. З’явився він у п’ятницю. Разом вони зачинилися у кабінеті, й Головін довго передавав йому документи загону та характеризував в’язнів. У неділю Абрамов з’явився на вранішній перевірці. Загін вишикували перед бараком, бригадир робив перекличку, і Абрамов придивлявся до кожного, щоб запам’ятати. Після снідання він запросив мене до свого кабінету на індивідуальну бесіду, яку почав з негативної характеристики, яку після року перебування в таборі на мене склав його попередник — старший лейтенант Головін. І спитав, як я ставлюся до такої характеристики.

— А вона мене не хвилює, — відповів я.

— Але ж вона негативна. Вона каже, що ви не визнаєте своєї вини і продовжуєте відстоювати націоналістичні погляди.

— Я справді не визнаю звинувачення у зраді батьківщини.

— Але суд так кваліфікував ваш злочин.

— Несправедливо. Я не зрадив свою батьківщину. Моя батьківщина — Україна, а КК називає батьківщиною СРСР. СРСР не є моєю батьківщиною. СРСР — держава, а батьківщина — це земля, ріки, небо, нація, етнічна історія. СРСР — юридичне поняття, а батьківщина — етнічно-історичне, хоч, ясна річ, проблема державности в нього також входить. Для мене важливо не зрадити свою землю, свою країну. Я її не зрадив. Мої дії спрямовані на добро мого краю, а не на зло.

— Але вони спрямовані на зло державі СРСР. Ця держава вас покарала, тримає в ув’язненні, ця держава вимагає від вас дотримуватися правил внутрішнього порядку, і ця держава примушуватиме вас виконувати її закони й правила незалежно від вашого суб’єктивного ставлення до вироку.