За сестрою

– А я тобi кажу, – обзивається один козак, – що ти чортiв син, а твiй Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться…

– Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх перерiже, або в полон вiзьме, – крикнув люто татарин i затупотiв ногами.

– А заки ти йому це скажеш, то пiдеш за твого дядечка в пекло, – вiдрубав козак i брав уже за шаблю.

– Тихо, – гримнув Недоля. – Не твоє дiло, не твiй бранець, Тихоне!

До сотника приступив молодий гарний козак.

– Як засвiтає, вiзьмеш десяток козакiв i поведеш оцього бранця в Лубни та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого i цiлого.

– Ба, а мiй окуп? – каже Непорадний. – Це мiй бранець…

– Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що окуп прийде козаковi Семеновi Непорадному… Тобi, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов цигановi з ведмедем.

– Воно й правда! – заспокоював себе Семен. Вiн став перелiчувати на пальцях: «воловодитись з ним, годувати, пильнувати»…

– А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, – докинув хтось з гурту.

– Ну, прощай, пане ага! – говорить Семен татариновi. – Поклонись гарненько твому батечковi… Ось забув, як його величають, та чорт його бери… вже ти на мене сердься… воєнне, знаєш, дiло, – говорив Семен з повагою, кланяючись татариновi шапкою. – Та ще спасибi, що ти менi, а не кому iншому дiстався.

Усi козаки реготались, аж за боки брались.

– Цей татарин для нас важнiший, як сьогоднiшня перемога, – говорив Недоля пiвголосом до дiда Панаса. – Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина. Вiд нього гадає полковник дiзнатися дещо про намiри орди…

На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз дивився очима на битву з татарами. Вiн побачив те, що дiдусь йому розказував, i це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi, як учора. Козаки сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б сестри в полон.

I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.

Про це говорив вiн до Петра.

– Так не можна, братчику, – говорив Петро. – Пан сотник знає, що йому робити, i так буде, як вiн хоче. Потерпiмо до завтра. Онисько казав, що татарський кiш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до завтра. Здогонимо…

Павлусь заспокоївся. Вiн прилiг бiля Петра при ватрi i крiпко заснув.

В козацькому обозi стали вогнi пригасати. Усе притихло, хiба вартовi перекликалися.

Козаки посхапувалися, як тiльки на свiт стало заноситися.

Вони помолились i взялися хоронити побитих товаришiв. Яма вже вiдучора була готова.

Позносили козацькi трупи i повкладали рядком.

Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву i тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Бiля кожного поклали його зброю, перехрестили i почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землi.

Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали чималої могили.

Татар нiхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам i гайворонам на жир.

З цеї битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато червiнцiв, талярiв, пiймали бiльш сотнi добрих коней i забрали татарську зброю.

А Непорадний водився iз своїм татарином, що ледве лазив. Мотуз в'їдався йому в тiло.

Побачив це Недоля.

– Семене, та пусти його до чортової мами. Не маєш кращого дiла, як його пильнувати. На базарi його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.

Непорадний розв'язав йому руки:

– Йди собi, куди хочеш!

Татарин кинувся тепер на останки їди i повилизував усi казанки. Вiн був знову веселий, як дитина.

– Я лишився б з вами, – каже татарин до Недолi.

– Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську вiру i вiдречешся свого Магомеда?

– Хоч би й зараз! – каже татарин: – Бог один…

– Дайте йому, хлопцi, зброю i коня татарського.

Татарин радiв дуже. Вiн не надiявся такого кiнця i почувався дуже щасливо. Скочив мiж татарськi конi i вiдшукав зараз свого. Обняв його за шию i став пестити. Кiнь пiзнав зараз свого пана.

– А гов, свату, не руш! – кликав Непорадний: – Це моя добича, не дам!

Татарин i не гадав пускати коня. Вiн вискалив зуби i затиснув кулак.

– Згода! – гукнув Недоля: – За цього вiзьми собi два татарськi.

– В похiд! – командував Недоля: – Просто на татарський кiш!

V

Татарськi бранцi, що були в кошi, змiркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї i вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, i в них блисла надiя, що може їх вiдiб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля того, що вони були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок та козакiв теж окремо. Усiх стерегли пильно i не розв'язували їм рук. Гiршу частину добичi вели на мотузках попри конi.