За сестрою

Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лiнивий вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили. Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали пiдтюпцем.

Недоля послав бiльшу частину своєї сотнi далеко вбiк. Вона мала об'їхати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки наближались з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на конях боками.

Тепер козаки рушили з усiєї сили. Татари побачили їх i зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали пiдганяти воли батогами й заїздити на боки. Але було запiзно.

Козаки налетiли на них, як яструби. Татарiї не вмiли гаразд боронитися. Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на аркан. Цiлий табор з усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися помiж возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських молодиць i парубкiв.

– А де Ганна? – кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком.

– Нема її, синочку! – обiзвалась одна молодиця. – Ще вчора забрали татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i поїхали наперед.

Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала…

– Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх пiймемо напевно… Господи, що з Ганною сталося?

Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого.

Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарiзали кiлька волiв i почали пекти м'ясо.

Спасiвчани, що тут були, порадились i рiшили з возами, кiньми i вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя, що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна дитина в Українi, що поганцi виробляють iз бранцями, що їх продають на базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде на мотузi на базар, як її поганцi оглядають та торгують, а вiдтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи їй вже не вернутись. Йому збиралось на плач.

– Хiба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочi?

– Так мусить бути, коли не можна, iнакше, – каже батько. – От не рви мого серця… Не вона одна…

– Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.

– А знаєш ти, братiку, де Крим? – вiдзивається Петро. – Там усi три пропадемо, i нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!..

Павлусь затяв зуби i не говорив бiльше нiчого. Вже над вечером надiйшла решта козакiв з табором. Настала нiч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав мiж батьком i братом, нiби спав. В обозi затихло.

Тодi Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями в брата, його двi пiстолi, мiшочок з кулями й рiжок з порохом, припняв свою шаблю i пiшов, несучи своє сiдло на головi помiж сплячих козакiв просто до того мiсця, де паслися конi. Знайшов свого коня i обережно виїхав помежи ватри вартових козакiв у степ. Вiд'їхавши на таку вiддаль, що його кулею не досягне, вiн потиснув коня i пiгнав скоком.

Тепер поглянув на зорi i завернув коня на пiвденний захiд. «Там i Крим лежить», думав собi хлопець. Бо покiйний дiдусь показував йому частенько зорi на небi, по яких i серед ночi не заблукаєш, i хлопець добре собi запам'ятав. Дiдусева наука стала йому в пригодi. «0сь це великий вiз, – повторяв собi Павлусь, – а ця зоря над нами показує пiвнiч. Ну, напроти неї мусить бути пiвдень». I туди вiн поїхав.

Коли Степан з Петром рано прокинулись, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони вiдразу догадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестри, а звiдти напевно не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолi, вiн говорив:

– Як хлопець з цього вийде цiлий, то знайте, що з нього кошовий буде…

VI

Хлопець за цi два днi освоївся iз степом i з татарами, а тепер не лякався нiчого. В нього ж була шабля й два пiстолi, то не те, як вiн утiкав iз Спасiвки. Тепер вiн вже мiж козаками бував у походi i бачив, як татарва б'ється…

Їхав так пiдтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь рiчку i напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам ззів кусок сухаря й поїхав дальше, держачись усе пiвденного заходу.

Коло пiвдня вiн дуже знемiгся, спати йому хотiлося. Муха страшенно кусала, їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балцi в найвужчiм її заглибленнi росли кущi, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої пори, аж трохи перестане палити спека. Вiн розсiдлав коня i припняв його на мотузi до куща. Кiнь напився води i почав над потiчком пастися. Павлусь ззів жменю смаженої в салi кашi, напився з джерела води i поклався в холодку на сiдлi спати. Якийсь час чув, як кiнь хрупав траву, як бринiли комахи в травi, перекликались пiльнi коники, а далi й заснув твердо.