За сестрою

– Егеж, хлопче! Козаковi соромно плакати. Виростеш, козаком станеш, тодi й засоромишся. Ти заспокiйся, проспись… Кажу тобi, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, iншi прийдуть, буде нас бiльше, безпечнiше. Цить бо!

Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усiх бокiв.

Павлусь знову заспокоївся i став засипляти… Непорадний пiдвiвся потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн пiдмiшав її i вкинув добрий кусник сала…

Вiн задумався… Тож саме тодi, як вiн отут спав, татарва рiзала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на свiтi; одному добре, весело, а iншому бiда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв сiдло.

Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.

Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся…

«Далебi червiнцi!.. о! i таляри… ну дав Бог сиротi долю… доброго коня собi вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином».

Занiс сiдло до своєї лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер спав, аж хропiв.

«Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз своїми побратимами, поки мої над'їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi ззiсти…»

Знову нагадав кашу й подався туди…

Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся рванувся втiкати, та припона не пустила, i вiн став.

Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схiд сонця, значить не звiдси, де татарiв сподiватися.

Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив гурток козакiв, що звiдси над'їжджали.

– Пугу! пугу! – гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся, щоб не збудити хлопця.

– Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?..

Непорадний збiг iз могили й подався до них.

– Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите…

– Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?

– Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я iз Спасiвки. Вирвався з татарської петлi. Бiдне змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув…

– Зварив, братiку, їсти? – заговорило кiлька голосiв.

– Та трохи зварив, – каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козакiв: – Не сподiвався тiльки гостей… я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.

– Вгадав, отаманом будеш; далебi нас п'ятдесят. Стрiнули по дорозi ватагу Трiски Остапа, знаєш? Так злучилися…

– Як не знати? А де ж вiн?

– Здоров, Семене! – обзивається Трiска, злiзаючи з коня. – Ну, не турбуйся, решту доваримо самi та й нагодуємося…

– Хiба ж ви цiлу нiч їхали?

– Авжеж. Вiд вечора дотепер.

Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже пiдiйшло високо й озолотило своїми промiннями степ… Вiд того стала роса парувати й пiдходити вгору…

Козаки розсiдлували та припинали коней, вiдпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення кашi. Поклали на двох росохатих колисках списи й повiшали на нiм казани…

Вогонь розгорiвся з усiєї сили…

Тепер стали козаки пiдходити тихо до Павлуся i придивлятися до нього. Мiж тими козаками був старий сiчовий дiд Панас.

Йому було 80 лiт. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, вiн «не давався старостi» i волочився з козаками, граючи на бандурi та розвеселяючи їх грою i спiвом. Приставав вiд одної ватаги до другої i всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стрiляв з рушницi так, що птицi на лету не хибив. До того вiн знав лiкувати рани зiллям i через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.

Бо й справдi! Дiд Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не однiй бiдi, а нiколи жадна куля, нi шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости вiн голив чисто лоб й бороду та заплiтав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мiтлами звисав аж на груди…

– Чи ти йому промив рану? – питає дiд Панас Семена.

– Промив водою i приложив листкiв.

– Це пусте. Рану промивай горiлкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…

– То, кажеш, Спасiвка в попелi? – питає один козак.

– Либонь, що так: я бачив сьогоднi на свiтаннi велику пожежу з цього боку. Хлоп'я говорило, що Спасiвку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…

Козак зажурився i похнюпив голову…

– Ну, а ти чого?

– Е, не питай! Я ж i сам iз Спасiвки… там батька-матiр залишив…

– Семене! А як хлоп'я називається?

– Не вспiв запитати.

Козак присiв бiля Павлуся i став йому пильно приглядатися.

– Стiй, козаче! Так не можна, – каже дiд Панас. – Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице свiтить, йому холодку треба.

Дiд Панас принiс два колики, застромив у землю i розвiсив на них свитину, щоб заслонити голову сплячої дитини…

– Чи в вас, дiду, були свої дiти?

– Чого питаєш?

– А того, що ви заходитесь коло нього, як пестунка…

– Хiба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тодi i спасибi скаже…

– Та я питаю вас, чи були в вас дiти?

– Хоч i були, так що? Тепер нема своїх, то хай i чужими попiклуюся…