За сестрою

– Що ви, люди добрi, таку нерозумну балачку завели? – обiзвався один: – Яке кому дiло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобi треба… Нам би краще ось танець завести, повеселитися; хто знає, яке буде завтра… Нуте, дiду! Замiсть дiтей лiкувати, вшквар щось, щоб аж жижки задрижали…

– Та я прошу вас, товаришi, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, – говорив вже сердито Непорадний.

– Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собi його за пазуху або де-небудь… степ широкий…

Дiд Панас присiв оподалiк та й став пiдстроювати бандуру. Вiн затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.

Той, що хотiв танцювати, був невдоволений з цього. Вiн переступав з ноги на ногу, чухав потилицю i спльовував крiзь зуби.

Але перебивати не смiв. А далi вiдiйшов на бiк i лiг у травi…

Дума була довга сама собою, та коли почав її дiд перетягати та переплiтати грою, вона вийшла ще довша.

Настала тишина. Гамiр замовк. Усе слухало.

Вiд монотонного спiву деякi стали дрiмати, не виспавшися вночi.

Дiд закiнчив, вдаривши це кiлька акордiв.

За той час i каша заварилася.

Порозбирали казани. Кожен виймав з-за халяви ложку i став голосно сьорбати, дмухаючи в кашу…

Дiд Панас був з себе радий. От чого вiн доказав своєю пiснею: заспокоїв козакiв, що вже починали сваритися…

А той козарлюга, що так хотiв танцювати, хропiв у травi…

– Чому йому танцювати забаглось? У животi бурмоче, наче б гримiло, цiлу нiч не спав, а вiн танцював би…

– А хiба ж ти його не знаєш? В нього така вдача, що й в могилi танцюватиме. Раз були ми в походi… його поставили на сторожi. Усi були втомленi, кожен був радий, що прилiг у травi, а вiн не видержав та й пiдсвистуючи, пiшов навприсядки…

– А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак.

– Та й хропiти вмiє не абияк…

– Ану, Петре, скажи що-небудь… Твiй язик не любить дармувати…

– Не можу, братчики…

– А то чому?

– Кашу їм…

– Хiба ж не можна їсти й говорити?

– Можна, та, не при кашi. Кашi шкода…

– А хiба ж воно як?

– Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їстимеш кашу… Значить: балакатимеш, кашу вiдберуть…

Всi засмiялися…

– Не бiйся, не вiдберуть… Ось ти що-небудь збреши та душу розведи, а ми усi подбаємо, щоб тобi каша лишилася…

– А знаєте, братчики мої любесенькi, вiд чого каша гаряча?..

– Вiд чого?

– Егеж!

Нiхто не вiдповiдав. Кожен задумався, яку дати б вiдповiдь, аби й дотепно й не по-дурному… Воно щось у тiм є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова…

– Нiхто не знає?..

– Та вiд цього, що при вогнi варилася…

– Овва! Хiба ж ми цього не знали… то не жадна штука…

– А чого ж не сказали, як знали?..

– Воно, братчики, так: я тобi покажу коня та питаю: це кiнь, правда, а чому вiн кiнь?

– А може бути й кобила…

– Може, але воно тому кiнь, бо має чотири ноги, хвiст, гриву, вуха й можна на ньому сiдати…

– Ти щось нинi недотепний. Тобi спати хочеться…

В тiй хвилинi Павлусь прокинувся i сiв на лежанцi.

Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.

Вiн пiдiйшов до хлопця.

– Ти, хлопче, iз Спасiвки? Чи знаєш ти Судакiв у Спасiвцi?..

– Як не знати? Це мiй рiд… Я Павло Судак…

– Братiку мiй рiдний, – заговорив Петро i кинувся хлопця обiймати: – Ти й не пiзнав мене, я ж Петро…

Павлусь дуже зрадiв…

– Скажи, Павлусю, чи живi батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде… та й вирiс ти не абияк… А що дiдусь Андрiй?

– Батька й сестру в ясир взяли, дiдуся й маму вбили на моїх очах…

Петровi показалася сльоза в очах, вiн її обтер, щоб нiхто не бачив… та перехрестився…

– Як же ти втiк? Розкажи…

Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, i вiн почав розповiдати всi свої пригоди…

– От чого Петро сумний був, як сова вполудне, – говорили козаки…

– Тепер, панове товаришi, нам би подумати ось що, – говорив Трiска. – Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерiзати, а добичу вiдбити?

– Воно б гаразд було, – обзивається хтось iз гурту. – Тепер татарин, як спутаний кiнь або свиня, що добре наїсться. Вiн неворухливий. А воно пiшла б слава, що ми вiдбили християнськi душi з ясиру…

– Дайте й менi старому слово сказати! – говорив дiд Панас. – А вiдтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робiть, як знаєте…

– Говори, дiду, говори! – гукали.

– Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злiтити на татарву та вiдбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду… Ми не знаємо, скiльки поганцiв є. Я гадаю, що їх буде бiльше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасiвку. Там були славнi лицарi, сiчовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасiвку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.

– Правда твоя, дiду, правда…

– Це би все гаразд розповiдати, а тодi, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що нi, так годi починати, бо було б нерозумно йти так на зарiз, як з цього нiчого путнього не вийшло б… Вам би насамперед розвiдати…

– Пiшлiмо кiлькох… Добре, гарно!