Заблудлий

Вони всі звернули погляди на машину. Вікна не були розбиті, на сидіннях тільки трохи куряви, та й усі дзеркальця повернуті під правильними кутами.

Ладлоу обернувся до Зандера.

— Перепрошую.

І він продовжив методичний огляд, застигнувши на мить лише тоді, коли відчинив дверцята багажника. Він стояв, як і вони перед тим, роздивляючись воду й харчі, охайно складені, в себе перед очима.

— Він усе це покинув?

Нейтан не мав на це відповіді. «Це ж начебто твоя робота — все з’ясувати», — подумав він.

Ладлоу озирнувся.

— Вам не спадає на думку якесь прийнятне пояснення?

— Я чув, люди... — заговорив Нейтан, і це прозвучало жалюгідно навіть у його власних вухах. — Іноді люди з якоїсь причини залишають машину — шукають заблудле теля абощо — й заходять далі, ніж розраховували. Женуться за ним. Не усвідомлюючи, як далеко зайшли, й раптом втрачають орієнтацію.

Ладлоу зняв рукавички.

— Думаєте, саме так і сталося?

— Та ні. Я не знаю, просто розповідаю. Але я не думаю, що Кем міг би заблукати в цих краях.

— Ясно, — мовив Ладлоу. — Як на мене, машина в доброму стані, але уявімо, що з нею щось трапилося. Порада на випадок поламки — залишатися біля автівки, хіба ні? Золоте правило, мені казали.

— Ну, так.

Сержант уловив у Нейтановому голосі якусь нотку й підвів голову. Він явно пильніший, ніж здалося на початку, подумав Нейтан.

— Так, але що? — запитав Ладлоу.

— Нічого. Просто і здоровий глузд слід вмикати. А Кем це добре знав. Ну, я про те, що он поряд дорога, чорт забирай. У нього було повно води. Якби машина зламалася й довелося кудись іти пішки, то тільки на дорогу, без сумніву. І він узяв би з собою воду.

— То чому ж...

— Не знаю я чому, — Нейтан відчув, що підвищує голос. — Я просто кажу. Він би вчинив саме так. Але швидше за все, він би залишився в машині з увімкнутим кондиціонером і викликав по рації допомогу. А якщо вже йому аж так конче треба було покинути машину, він пішов би на дорогу, а не в пустелю.

— Так би вчинив Кемерон, — мовив Ладлоу.

— Так.

— Якби хотів, щоб його знайшли?

Слова Ладлоу повисли в повітрі.

— Так, це ж очевидно, приятелю, — наїжачився Нейтан. — Слухай, я бачу, куди ти хилиш, можеш просто сказати прямо.

До його честі, коп лише коротко кивнув на згоду.

— Я просто обдумую те, що сказав інший ваш брат. Що Кемерон, можливо, опинився в стресовій ситуації.

— Мав доступ до зброї.

— Кемерон?

— Ага. Мав удома сейф з рушницями, як і всі.

— А в машині зброї немає.

— Ні, ну, він же не возив із собою рушницю повсюди. Але вдома проблем би не було, розумієте? Якби раптом йому чогось такого захотілося.

— Отож, ви думаєте...

— Нічого я не думаю. Просто кажу. Якщо ви подумали саме про це — чому він не... — Нейтан затнувся. Не промовив цих слів уголос.

— Гарне зауваження, — кивнув Ладлоу. — Але ви бачили рани від пострілу, знаєте вигляд?

— Звісно. На тваринах, — докинув він.

— І брат ваш також, либонь, їх бачив.

— То й що?

У Ладлоу на обличчі майнув вираз, від якого він на диво постарів.

— Може, й нічого. Але іноді помилково вважають, що рушниця — це легкий вихід, а це не так. Цей ментальний бар’єр важко переступити. Для деяких людей і неможливо. Іноді... — не договоривши, Ладлоу нахмурився. Повільно роззирнувся, вбираючи навколишній краєвид. У всіх напрямках простягалася безмежна земля. — Тут одна з найвищих точок?

— Це оголення порід і є найвищою точкою в наших краях, — мовив Нейтан. Колись його називали спостережним пунктом, і не те щоб жартома. — Іноді що?

Ладлоу не відповів, а зробив кілька кроків до скелястого краю. Визирнув униз. Нейтан не пішов за ним. Він і так знав усе, що внизу.

— Іноді що, приятелю? — повторив він. — Що ти збирався сказати?

— Просто іноді людям потрібен вихід. А прямолінійний підхід не для всіх.

Зробивши кілька кроків, Нейтан приєднався до сержанта на краю спостережного пункту. Відчував, що Зандер спостерігає за ним. Обрив закінчувався внизу піщаною подушкою. Нейтан знав, що тут заледве можна ногу зламати, не те що шию. Замала висота, щоб людина у відчаї шукала втечі саме тут.

А от в іншому напрямку... Нейтан обернувся й подивився понад синовим плечем. На захід. Скільки сягало око, простягалася земля, безмежна й відкрита, аж до самої пустелі. Бездоганне море порожнечі. Якщо хтось шукав забуття, саме там його можна було знайти.

Розділ 5

Нейтан стиснув кермо. Зандер сидів на пасажирському сидінні, схрестивши руки й похиливши плечі. Вони обоє задивилися на дорогу попереду.

Вони не перемовлялися вже двадцять хвилин, і знагла Нейтан збагнув, що син от-от розплачеться. Він стримував сльози щосили, як уміють лише хлопчики-підлітки: сидів блідий і напружений у спробі втримати прорив дамби, але горе переливалося через край. Зандер завжди рівнявся на Кемерона, знав Нейтан, тож зараз, сидячи тут, живий і неушкоджений, відчув короткий укол заздрощів до свого брата під брезентом.