Заборонені чари

— Т-так… Т-твой-я п-прав-вда, — погодилась вона, взяла до рук келиха й одним духом вихилила його. — М-можна ще?

Кейт налив їй ще півкелиха, а решту вина, що залишалося в пляшці, випив сам. Помітивши це, вуйко Ховрань визирнув до передпокою й гукнув у коридор, де зібралися інші його підлеглі та розбуджені галасом пожильці:

— Золтане, принеси ще вина. Найліпшого. А ти, Невено, ходи сюди. Треба поміняти панові та пані постіль.

До кімнати ввійшла огрядна жінка середнього віку і, гидливо зиркнувши на зв’язаного грабіжника, стягла з ліжка брудне, заляпане кров’ю простирадло. Вона явно збиралася цим і обмежитись, але вуйко Ховрань виразно глянув на неї, і Невена взялася знімати пірнички з подушок. Потім вона, знову ж скоряючись поглядові господаря, додала до загальної купи й простирадло з-під ковдри.

Нарешті прибули вартові. Їх виявилося троє, і першим ішов високий ставний чоловік років тридцяти п’яти з хвацькими гусарськими вусами. Вуйко Ховрань уклонився йому — шанобливо, але без тіні улесливості. Господар гостинки „Вуйкова хата“ був поважним громадянином міста і знав собі ціну.

— Вітаю вас, пане сотнику. Даруйте, що потурбували серед ночі…

— Все гаразд, пане Вуйко, — кивнув йому сотник. — Це моя робота. Кажуть, до вас забралися злодії?

— Так, двоє. Один з них мертвий на вулиці.

— Я вже бачив, — сказав сотник і пройшов углиб кімнати, де лежав зв’язаний грабіжник. — А це, значить, другий… — Тут він замовк і аж присвиснув від подиву. — Отакої! Кого я бачу?! Це ж Рудий Кнур!… Хлопці, — покликав він своїх підлеглих. — Ану гляньте.

— Саме так, — підтвердив один з дружинників. — Це Рудий Кнур.

З коридору долинули недовірливі вигуки:

— Рудий Кнур?…

— Той самий?…

— Невже?…

Вуйко Ховрань спрямував на Кейта захоплений погляд, від якого йому стало незатишно. А сотник схилився над тим самим Рудим Кнуром і відзначив:

— Ще живий… та це ненадовго. — Він випростався й запитав: — Хто ж його так віддухопелив? Хочу потиснути сміливцеві руку.

Кейт прошепотів сестрі: „Сиди тут,“ — а сам підійшов до сотника.

— На ваші… до ваших послуг, — промовив він. — Я є Кейт Волш з роду Волшів, син Ґордона Волша.

— Гість із далекої країни Саамі, — для цілковитої ясності додав вуйко Ховрань.

— Авжеж, чув, — сказав сотник і по-військовому відсалютував Кейтові. — Влад Котятко, сотник міської варти його князівської світлості.

— Маю приємність познайомитися, пане Котятко, — відповів Кейт, потиснувши його міцну руку.

— То це ви зробили? — запитав сотник з нотками недовіри в голосі, які марно намагався приховати. Не надто могутня Кейтова статура викликала в нього сумніви. — Як вам вдалося?

— Випадково це відбулося… — почав був Кейт, але тут вуйко Ховрань перехопив ініціативу і став розповідати сотнику про недавні події. Кейтові залишалося тільки кивати на підтвердження його слів. Один-єдиний раз він виправив господаря, коли той неправильно (тобто цілком правильно — але всупереч його версії) показав, з якого боку ліжка підкрадався Рудий Кнур.

Розповідь вуйка Ховраня повністю задовольнила сотника Котятка. Можливо, якби він прибув на місце раніше, в нього й виникли б якісь підозри. Проте зараз Рудий Кнур лежав зв’язаний на підлозі, брудну постільну білизну було прибрано, а сотник не мав жодних підстав підозрювати Кейта в брехні. Виявляється, Рудий Кнур був відомим злочинцем, на якого давно полювали місцеві правоохоронці, і мета його появи тут була очевидна — спроба пограбувати заможного і знатного чужинця, що мав необережність залишити вночі своє вікно відчиненим.

Сотник Котятко погодився з думкою господаря, що Кейтові дуже пощастило, наказав підлеглим віднести Рудого Кнура, а сам ще затримався в кімнаті, щоб розпити пляшку вина з Кейтом та вуйком Ховранем і засвідчити свою повагу „чарівній пані Волш“.

На той час Джейн уже трохи заспокоїлася, перестала заїкатися і змогла гідно відповісти на барвисті компліменти Влада Котятка, чим викликала ще один комплімент — з приводу її чудового знання мови. Насамкінець сотник повідомив, що завтра опівдні відбудеться страта Рудого Кнура на шибениці, і запросив Кейта та Джейн, якщо в них виникне таке бажання, завітати на цю церемонію. Кейт від імені їх обох подякував за запрошення, але ввічливо відмовився, пояснивши, що вони з Джейн не полюбляють такого штибу видовища.

— Я також, — відверто визнав сотник. — Я людина військова і звик убивати в бою. А вбивство безпорадного й беззахисного — не для мене. Хоча, звісно, Рудий Кнур заслуговує на смерть, чорти в пеклі його вже давно чекають.

— Ви стратите його без суду? — запитала Джейн.

— Чому ж без суду? — здивувався сотник. — Ми не варвари, у нас кожен має право на справедливий суд. Навіть такий затятий злочинець, як Рудий Кнур. Його вже давно засудили, але того разу він утік напередодні страти. Відтоді він скоїв чимало нових злочинів, але судити його знову немає сенсу — все одно вирок буде той самий. Четвертувати, колесувати чи садовити на палю, як роблять ібри, у нас не заведено. А голови відтинають лише шляхтичам.