Зачарована Десна

 Нiчого казати, розумний був, добрий пес. Вiн користавсь у нас всiма благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем. Вiн був пес-трудяка. Вiн любив допомагати в господарствi, виконуючи за власною iнiцiативою всяку роботу: носив з городу огiрки в зубах i складав у саду в одну купку, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав уже син, теж Пiрат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Вiн веселив своєю артистичною натурою цiлий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими. Часом удвох iз своїм батьком, вiддавшися високому собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закiнчувалась калiцтвом чи смертю їх партнерiв, i тодi обидва артисти або тiкали, куди очi дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидiти гострий перiод свого шельмування, поки люди не позбирають пiр'я i не поїдять засмаженi жертви мистецтва. Мати запевняла, що коли ми їли отак у саду курку, обидва Пiрати дивились на нас з тютюну i по-собачому смiялися з нас.

 - Га бодай ви подохли! - гримне було раптом дiд страшенним голосом, кидаючи в артистiв кiсткою.

 Ошельмованi винуватi митцi кидались мовчки навтiки, ламаючи тютюн, бодай їм добра не було.

 Отож лiзе таке в голову. Не спогади, а казна-що. Мо- I же, перейти до коней?

 Да, так от конi...

 Здавалось менi, що конi й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тiльки нiкому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу i вiрив у вiщування через них, особливо, вночi, коли все жило по-iншому. Конi водилися в нас рiзнi, бо батько часто їх мiняв на ярмарку. Були часом хитрi й недобрi конi. Були нещасливi, ображенi мужицькi кiнськi душi. Були переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кiнське око.

 Один кiнь у нас звався Мурай, другий Тягнибiда. Обидва вони були немолодi, сухорлявi, некрасивi конi. Вже не пригадую, та, може, i нiхто не знав гаразд, яка була в їх масть. Короста з них аж сипалася скрiзь, i вже вони чухались, об що тiльки можна. I куди було не глянеш у дворi, скрiзь на всiх кiлках, ушулах виднiлися слiди їх чухання, неначе весь двiр був у коростi. Тому, очевидно, нi в життi ще, нi в письменствi не iснувало хлопчика, що так би мрiяв про кiнську красу, як я, i так би соромивсь потворностi.

 Мурай був уже вельми старий i невеселий. Тягнибiда хоч i молодший, зате розумнiший i добрiший за Мурая, проте пiдiрваний на ноги, i тому, коли вiн пасся часом у болотi, ноги в нього заклякали i вiн падав, мiж куп'ям у багно i мусив там лежати до ранку, бо конi ж не просять допомоги. А вже ранком, прокинувшись пiд сiряками й свитками, ми витягали його з болота на сухе за хвiст, як iхтiозавра. Вiн дозволяв це робити i дививсь на нас, малих, з подякою i, як нам здавалося, з любов'ю. I я любив його за нещасливу долю i за розум. Вiн був розумний i добрий кiнь, тiльки ну абсолютно, аж нiнайменшої краплиночки чогось там героїчного, чи мальовничого, чи того, що в пiснях i в колядках про коней спiвають. I не питайте,- не було й натяку. Ах, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, i досi жаль i сором, хоч i пройшло вже пiвстолiття. Трудно жилось їм у нас. Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, нiякої пошани. Люто часом кричав на них батько, i кляв, i бив їх раз у раз по чiм попало, важко дихаючи i полотнiючи од гнiву.

 Якось одного разу над Десною пiдслухав я вночi, на сiнi лежачи i дивлячись на зорi, як пiсля денної важкої працi конi розмовляли мiж собою, пасучись. Розмова шла про нас, якраз про батька.

 - I чого вiн такий лихий, ти не знаєш?

 - Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався.

 - А я що знаю? Теж нiчого. Знаю хомут, голоблi i пугу. I ще хiба його лайку.

 - Знаю i я його лайку. Наслухавсь доволi. Так чомусь сумно i недобре менi.

 - Сумно й менi. Колись я бiгав понад хмарами,- Тягнибiда розiгнув шию i подививсь за Десну.-Тисячi лiт, ще до возiв i оранок, на моїй спинi їздили пророки. Були в мене тодi ще крила. А пращур мiй був кiнський цар чи бог, колись казали мати.

 - Були i в мене крила, та нема. Нi крил у мене вже, нi краси, тiльки вавки на спинi. Хоч би сiделку зробив порядну, сiделки немає. I так душа пригноблена його недобротою, а вiн, не знаю, як тебе, повiриш - нема тiєї днини, щоб не бив. А толк який: валюся з нiг.

 - Це правда. Тiльки не нас вiн б'є.

 - Балакай! Не нас! Болить же нам?

 - Конику, вiн б'є недолю свою. Худi ми, коростявi, i сили в нас мало, от що. А натура в нього старовинна, геройська, хiба йому таких треба, як ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжi, i вiн трощив мене пужалном i носаками, i кричав, роззявивши рота, як лев, помiтив я в його очах страждання, та таке палке, бездонно глибоченне,- куди там наше! I я подумав: i тобi болить, проклятий, бiдний чоловiче.

 - Тихо. Пасiмося мовчки. Ось його хлопець зорiє,- сказав Мурай, помiтивши мене пiд копицею.