— Правду сказав ти, боярине, — сумно відповів Захар. — Подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народа в одних руках! Щоби з’єдинити в одних руках силу народа, треба ослабити силу народа. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кожній громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну. Бо поглянь тепер на нашу Русь! Твій владник, твій могучий князь Данило пропав десь безвісти. Замість обернутися до свого народа, віддати йому його свободу і зробити з нього живу, непоборну запору проти монгольського наїзду, він, поки монголи руйнують його край, побіг до угорського короля, у нього благаючи помочі. Але угри не поквапні помагати нам хоч і їм самим грозить та сама навала. Тепер твій Данило щез десь, і, хто знає, може, незадовго його побачите в таборі монгольського хана яко його вірного підданця, щоб ціною неволі й пониження перед сильнішим купити собі власть над слабшими.
Боярин слухав того оповідання, і вже голова його почала укладати плани: що діяти? як використати таку пору?
— Так, кажеш, монголи грозять нападом і отсим горам?
Захар якось значучо всміхнувся на те запитання.
— Грозять, боярине.
— І що ж ви думаєте робити? Піддаватися чи боронитися?
— Піддаватися їм не можна, бо всіх, хто їм піддається, женуть вони на службу, і то в перші ряди, в найтяжчі бої.
— Значить, ви хочете боронитись?
— Що сила наша, спробуємо зробити.
— Коли так, то прийміть мене за свого воєводу. Я вас поведу до бою проти монголів!
— Постій, боярине, ми ще не дійшли до вибору воєводи. Ти ще не витолкувався зі своїх поступків у нашій громаді. Твою щиру волю до служби громаді ми приймемо, але батьки наші казали нам, що до чистого діла треба й чистих рук. А чи будуть твої руки чисті до такого діла, боярине?
Тугар Вовк змішався троха таким наглим зворотом, а далі сказав:
— Старче, громадо, — покиньмо давні угрози! Ворог зближається, з’єднаймо свої сили проти нього! Доправдуючись своєї урази, ви можете лише пошкодити ділу, а хісна ніякого собі не добудете.
— Ні, боярине, не говори сього! Не своєї урази ми доправдуємось, але самої правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правді поступав з нами, — і як же ми можемо повірити тобі начальство над собою в війні з монголами?
— Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене?
— Боярине, уважай, що тут суд громадський, а не забава! Скажи мені: осідаючи на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи ні?
— Я присланий сюди князем як воєвода.
— Ми сказали тобі, що не признаємо права твого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель і наших людей, а тоді, може, ми приймемо тебе до своєї громади як рівного між рівних.
— От як! — скрикнув гнівно Тугар Вовк. — Отака ваша справедливість! То я мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки від смердів?
— Що ж, боярине, інакше ти не можеш бути нашим громадянином, а неналежного до громади громада й терпіти у себе не схоче!
— Не схоче терпіти? — насмішливо скрикнув Тугар Вовк.
— Батьки наші казали нам: шкідного і непотрібного члена громади, розбійника, конокрада або постороннього, що без волі громади забирав би громадські землі, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею.
— Ха, ха, ха! — зареготався силуваним сміхом боярин. — То ви сміли б мене, княжого боярина, наділеного княжою ласкою за мої заслуги, рівняти з розбійниками і конокрадами?
— Що ж, боярине, — а скажи сам по совісти, чи ліпше ти поступаєш з нами, як розбійник? Адже ж землю нашу забираєш — наше найбільше і єдине добро. Людей наших гониш і вбиваєш на смерть, худобу нашу стріляєш! Чи так роблять чесні громадяни?
— Старче, покинь таку мову, я її не можу слухати, вона нарушує мою честь.
— Постій, боярине, я ще не скінчив, — сказав спокійно Захар Беркут. — Отсе ти згадав про свою честь і раз у раз говориш про свої великі заслуги. Будь ласкав, скажи нам, які се твої заслуги, щоб і ми могли вшанувати їх!
— У двадцятьох битвах я проливав свою кров!
— Кров свою проливати, боярине, се ще не заслуга. І розбійник не раз проливає свою кров, а його ж за те вішають. Скажи нам, проти кого і за ким ти воював?
— Проти князя київського, проти князів волинських і польських, і мазовецьких…
— Досить, боярине! Ті війни — се ганьба, не заслуга, і для тебе, і для князів. Се чисто розбійницькі війни.
— Я воював і проти монголів над Калкою.
— І як же ти воював проти них?
— Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись із місця, поки, ранений, не дістався до неволі.
— Отсе ти добре сказав, — не знаємо тілько, чи се правда.
— Як не знаєте, то й не мішайтеся в те, чого не знаєте.
— Постій, боярине, не насміхайся над нашим незнанням. Постараємось переконатися.
І за тим словом Захар устав і, звертаючися до громади, сказав: