Залишенець. Чорний ворон

Тоді отець Тимофій трохи пом'якшав, пустив нас до хати, ще й звелів паніматці, щоб та приготувала щось на вечерю. Паніматка — тиха та боязка жіночка в чорній, запнутій до самих очей хустині — напрочуд швидко й води загріла скупати дитину, і на стіл зрихтувала «що Бог послав», і засвітила над столом гасову лампу під зеленим абажуром, а коли Тіна, скупавши Ярка, переповила його, отець Тимофій розм'як ще дужче і, побожно дивлячись на дитину, сказав, що нікуди вже нас не відпустить. Так часто буває серед людей: одне світить до тебе очима, сюсюкає, лижеться, та як прийдеться до діла, нічого доброго й на ніготь не зробить, а друге бурчить, свариться, стогне, тоді, дивись, останню сорочку скине із себе й віддасть. Таким був і цей отець Тимофій. Поки ми підвечеряли в його хаті, поки випили по чарочці-другій смородинівки, то про все й домовилися згідно з моїм попереднім планом — далі їхати підводою воєнкому Івану Сємьонову було небезпечно, далі — до кордону тут палицею кинути — мусив пішки йти звичайний тутешній службовець, а саме землемір Петро Минович Горовий (подільський «документ» я заготував ще на Чигиринщині) зі своєю дружиною та хворим дитям, котре вони несли до лікаря, що жив на пограниччі. Отже, документами, як і цивільним одягом, я запасся, тепер не завадило б ще обміняти пару наших запряжних коней з підводою на одного верхового жеребчика, якого я осідлаю по дорозі назад. Панотець Тимофій і цей клопіт узяв на себе — маю одного «цигана», зізнався він, що потай торгує кіньми, думаю, він це діло втрясе, а вам, дорогенькі мої, уранці треба вирушати прямісінько на Балакирі, а там полями зо три версти — та й уже будуть Шидлівці, прикордонне село. Головне, нічого не бійтеся, ідіть собі й не оглядайтеся, наче ви тут сто разів ходили, і червоноармійців не обминайте, вони місцевого люду не чіпають. А як прийдете в Шидлівці, то на царині побачите хату під червоною бляхою, вона одна там така, то ви прямо й заходьте до тієї хати, не оглядаючись та не боячись нічого, навіть якщо там на воротях солдати стоятимуть.

— І прямо в чека? — спитав я, усміхаючись, але таким тоном, щоб він зрозумів, з ким має справу. Мовляв, якщо це гра з вогнем, отче, то краще отямтеся, поки не пізно. Я від самого початку припускав таку гадку, що священик із прикордонного містечка міг давно потрапити в поле зору чекістів, а слабкодухий — і до їхніх агентів. Останнім часом я зневірився у стількох людях (і яких людях!), що колишня дружба цього духівника з отцем Олексієм не знімала моїх підозр. Крім того, я пам'ятав застереження Ларіона Загороднього про потаємний і начебто вивірений «місток» через Дністер до Румунії, який, однак, вів просто в більшовицьку пастку.

— Ну, чому ж у чека? — отець Тимофій взяв у жменю свою ріденьку борідку, подивився на мене кисленько. Мовляв, я, чоловіче, здогадуюся, на що ти натякаєш, але май терпіння. — Якби я служив дияволу, то навіщо посилав би вас аж у Шидлівці, га? — спитав він. — Хіба чека з моєї намови не може вас застукати тут, у Дунаївцях?

Звичайно, може, подумав я, але, по-перше, отче, вам чи паніматці для цього треба відлучитися з дому, чого я не дозволю, а по-друге, навіщо чекістам здіймати шум у хаті сексота? Щоб завчасно його розсекретити?

Проте я сказав довірливо:

— Ідеться не про вас, отче. Я про хату під червоною бляхою… Невже там усе так надійно?

— Досі було так. Якби щось змінилося, то мені дали б знати. А якщо ви про ризик, то він є скрізь. Без ризику навіть поліна не перерубаєш, а ви хочете Збруч перескочити і ніг не замочити. А хіба я оце з вами не ризикую? Ось ви приїхали до мене в червоній шкурі, доручального листа привезли від отця Ставинського, а хіба ж я можу мати цілковиту певність хоча б у тому, що він, мій вірний приятель, ще живий? Ні, не можу. Та якщо вже геть нікому не вірити, тоді не знаю, навіщо й жити на цьому світі, — розвів руками отець Тимофій. — Тож ходімо далі. У тій хаті під червоною бляхою спитаєте Ничипора Петриченка. Він слабий чоловік, надвір не виходить, а жінка його Маруся, славна така молодиця, вам допоможе. Маруся — то і є та перевідниця, котра знає, як по воді ходити, ніг не змочивши. Скажете їй, що від мене, що йдете на той бік…

— Скажемо, що до лікаря йдемо з дитиною.

— З дитиною? — отець Тимофій так виразно поглянув на мене, що в його очах завидніли кружальця й прорізалися маленькі та гострі, як гірчичні насінини, зіниці. — Ні-ні, не так, про це потім… Ви слухайте мене, будьте уважні, то все буде добре. Втечете від цього Содому й Гоморри, тільки, я ж кажу, йдіть і нічого не бійтеся, не оглядайтеся, як було велено в Старому Завіті, бо ж знаєте, що жінка Лота оглянулася і стала соляним стовпом. Тому будьте уважні й прихиляйтеся до моїх порад.

Він, цей отець Тимофій, і так був дивакуватий, а тут чимдалі ставав ще чудніший, такий добрий та лагідний, хоч до рани клади.