Залишенець. Чорний ворон

Сказав, що ми з Тіною і дитиною спатимемо в кімнаті, а вони з паніматкою полізуть на піч, бо в хатині, що через сіни, не топлено. Потім я випріг коней, ми завели їх у повітку, а воза втягай до клуні. У сінях отець Тимофій звелів мені йти до столу, сам же, нічого не пояснюючи, поліз по драбині на горище. Мабуть, ще принесе чогось випити, подумав я, сідаючи до столу і п'яніючи від самого погляду на Тіну, що примостилася напівлежачи в ліжку й, схилившись над Ярком, тихенько наспівувала йому «котка», який украв у бабусі клубочок та й поніс поза ліс… І була вона у тьмяно-зеленому світлі від абажура якась аж несправжня, оманна, як у тому крихкому сні, що будь-якої миті міг обірватися.

Оце і є твоє, Вороне, щастя — коротке, мов сон, мов та колискова казка, яку співає ця жінка, що явилася тобі на часину із казки, — запаморочлива хмара огорнула мене, зелена й гаряча, і я побачив в одному світлі і світі цю чарівну жінку і це незвичайне дитятко, й казкового котка в черевичках із лободи, ба навіть панотець, що раптом став на порозі з колискою в руках, видався мені волхвом, що завітав сюди з дарами на знак зорі вечорової.

Отець Тимофій, винувато всміхаючись, показував мені плетену з лози колиску, до якої вже були причеплені вервечки, а потім показував очима на стелю, де у сволоку стримів гак для того, щоб чіпляти колисанку-орелю. І він, цей волхв-панотець, підійшов і став якраз під тим гаком, потягся вгору, тримаючи над собою колиску; він ставав навшпиньки, витягував шию, видовжував руки й так пнувся до стелі, що здавалося, ось-ось перерветься, бо й справді потрошечку вищав і вищав, та водночас робився тоненьким, і тоді я підійшов, узяв у нього колиску й зашморгнув вервечки за гак.

— Ось так, ніколи не загадуй наперед собі щастя, — сказав панотець Тимофій майже моїми словами. — А я, дурний, як побрався з паніматкою, то навіть колиску придбав загодя. Зурочив.

Тепер нам уже по сороківці стукнуло, а дитинки так і не знайшлося. Ну, та ось тепер знадобилася. Єфросиніє, а подай-но чим застелити.

Паніматка ніби тільки й ждала цього наказу — не минуло й хвилини, як вона вбігала з оберемочком духмяного сіна, новим м'якеньким ряденцем, подушечкою, і незабаром наш Ярко вже лежав у тій лозовій орелі й наслухав нову колискову, якої наспівувала тонким голосочком дунаївська матінка:

Здалеку-далека
Нам приніс лелека
Дитиночку непросту —
Дитиночку золоту.
Спи, дитинко, засинай,
А-а-а, баю-бай…

Матінка зі своїм маленьким, запнутим до очей личком у зеленому світлі була схожа на ящірку, і ця полохлива ящірка напрочуд вправно гойдала колиску, вигадуючи свою пісеньку, як мені здавалося, на ходу:

У колисочці гойдайся,
В нас назавжди залишайся.
Біля тебе неня й татко,
Люлі-люлі, голуб'ятко…

Не знаю чому, але саме ця пісенька розбудила в мені якусь безпричинну, ще незрозумілу тривогу. Так, ніби зрушила приспаний сумнів: чого це отець Тимофій так раптово подобрішав до нас? Звідкіля така переміна? Ні, не бачити мені сну сеї ночі, подумав я, тут треба пильнувати в чотири ока.

Він знов налив нам по чарці смородинівки, потім, узявши у жменю свою ріденьку борідку, сказав:

— Тяжко-важко їй буде з дитиною на чужині.

— Яка не є, але воля.

— Воля? Хіба ви не знаєте, що всіх, хто переходить кордон, поляки спроваджують до переселенських таборів. А там і колючий дріт, і голод, і тиф… Ні, це вам не земля обітована, це нові поневіряння і злигодні.

— Нам зараз не залякування потрібні, отче, а благословення, — сказав я. — Ми знаємо, що йдемо не в землю обітовану, але принаймні на тій землі ще не перетворили воду на кров.

— Я не залякую, а застерігаю. — Отець Тимофій знов так виразно подивився на мене, що зіниці в його очах, які були манюні й гострі, мов гірчичні насінини, тепер стали, як чорні смородини. — Якби ви прихилилися до мого прохання та зоставили малятко у нас, то… всім було б легше.

Он воно що! Мені, твердоголовому, тільки тепер дійшло, чому панотець перекинувся на такого ласкавця, а матінка Єфросинія так моторно забігала біля столу, а потім — коло дитини.

Запала мовчанка. Я подивився на Тіну, яка сиділа на ліжку, й побачив, як її рука мимоволі лягла на колиску.

— Як зоставили… у вас? — тихо спитала вона.

— А так, — сказав отець Тимофій. — За рідну дитину.

— Як ви могли про нас так подумати? — Тіна подивилася на мене, і в її очах затремтіли сльози. — Чому ти мовчиш?

— Думаю, що панотець не хотів нас образити, — сказав я. — Він тільки висловив свою нелукаву волю. Але ще більше нас шануватиме, коли ми не зречемося дитяти. Адже так, отче?

— Так. Але і вдруге питаю вас: чи не краще було б залишити дитину в добрі і спокої, ніж кидати її у вир поневірянь?

— Господь буде милостивий до цієї дитини, — відповів я. — А випробування зміцнюють дух і ведуть до життя.