Замок

Про все це неголосно спілкувалися між собою прохачі, і К. впало в око, що, незважаючи на багатьох незадоволених, ніхто не скаржився на те, що Ерланґер скликав людей посеред ночі. Він запитав про це й почув, що Ерланґеру ще й потрібно бути дуже вдячним. Те, що він взагалі приїхав до Села, свідчило про його добру волю й високу свідомість власного службового обов'язку. Якби він захотів, то міг би просто прислати когось зі своїх секретарів записати протоколи, і це б навіть більше відповідало правилам. Та він переважно не робить такого, хоче все почути та побачити сам, тому змушений жертвувати власними ночами, бо вдень у його службовому розпорядку немає місця для візитів до Села. На це К. зауважив, що навіть Кламм знаходить можливість приїхати до Села вдень чи й залишитися на кілька днів, хіба ж може бути так, що його секретар більш незамінний там, нагорі? Дехто доброзичливо посміхнувся на це, інші знічено мовчали, останніх було значно більше, тож К. не отримав відповіді. Тільки хтось один обурено зауважив, що, ясна річ, Кламм незамінний, як нагорі, так і в Селі.

Тут відчинилися двері, і з них вийшов Момус у супроводі двох слуг із лампами.

– Першими до пана секретаря Ерланґера потраплять, – сказав він, – Ґерштекер і К. Обидва присутні?

Вони зголосилися, але ще перед ними до будинку прослизнув Єремія зі словами: «Я тут коридорний». Момус із посмішкою поплескав його по плечі. «Треба бути обережнішим із Єремією», – сказав собі К., хоча й усвідомлював, що Єремія був значно менш небезпечним, ніж Артур, який працював проти К. в Замку. Можливо, було б навіть розважливіше й далі давати їм мучити себе в ролі помічників, аніж відпустити безконтрольно розгулювати довкола й плести інтриги, до чого в них, здається, була неабияка схильність.

Коли К. проходив повз Момуса, той зробив вигляд, ніби щойно зараз упізнав у ньому землеміра.

– О, пане землемір, – сказав він. – Той, що так неохоче дає себе допитувати, тепер сам рветься на допит.

Тоді, зі мною, це було б простіше. Але, ясна річ, нелегко вибрати кращий допит.

Коли К. зібрався зупинитися після цих слів, Момус додав:

– Ідіть, ідіть! Тоді мені потрібні були ваші відповіді, а зараз уже ні.

Але К. таки відповів, обурений поведінкою Момуса:

– Ви думаєте тільки про себе. Я не відповідатиму і ніколи не збирався відповідати на запитання просто тому, що хтось наділений якимись там службовими повноваженнями.

Момус запитав:

– А про кого ж нам думати, як не про себе? Хто тут іще? Ідіть!

У коридорі їх зустрів слуга і провів уже знайомим К. шляхом через двір, далі крізь браму і низький, злегка похилий вхід. На горішніх поверхах мешкали високі службовці, а секретарів селили в цьому проході, серед них і Ерланґера, хоча він належав до найголовніших. Слуга загасив свій ліхтар, у коридорі було яскраве електричне освітлення. Усе тут виглядало маленьким, але вишуканим. Простір був використаний надзвичайно раціонально. Коридор рівно настільки високий, що дозволяв пройти, не нахиляючи голови. Обабіч тісно наліплені одні біля одних двері. Бічні перепони не досягали стелі, мабуть, із вентиляційних міркувань, бо кімнати в цьому глибокому, схожому на підвал, проході, напевно позбавлені вікон. Недоліком цих неповних стін був шум у коридорі й, очевидно, в кімнатах. Складалося враження, що багато кімнат заселені, в них ще не спали, чулися голоси, стукіт молотків, дзеленчання бокалів. Але тутешня атмосфера не скидалася на веселу. Голоси були приглушеними, з розмов долітали лише окремі слова, які нагадували не стільки уривки діалогів, скільки диктанти або читання вголос, а з тих кімнат, де чувся дзенькіт склянок і тарілок, не долинало жодного слова. Стукіт молотка нагадав К. чиюсь розповідь про чиновників, які, аби відпочити від великого розумового навантаження, займаються у вільний час столяркою, складанням якихось тонких механізмів чи подібною діяльністю. Прохід був порожнім, тільки перед одними дверима сидів блідий і худорлявий чоловік у шубі, з-під якої визирала білизна, напевно, в кімнаті було надто важке повітря, тому він вийшов назовні і читав газету, хоча й не надто уважно. Час від часу він позіхав і кидав читання, нахилявся вперед та роздивлявся коридор, можливо, очікував відвідувачів, які запізнювалися. Коли вони пройшли повз, слуга кивнув Ґерштекерові на чоловіка в шубі: «Пінцґауер!» Герштекер кивнув.

– Він уже давно не був унизу, – сказав він.

– Уже дуже давно, – підтвердив слуга.

Урешті вони підійшли до дверей, які нічим не відрізнялися од решти, але за ними, як повідомив слуга, жив Ерланґер. Слуга став К. на плечі і зазирнув крізь щілину до кімнати.

– Він лежить, – повідомив слуга, зістрибнувши донизу, – вбраний лежить на ліжку, але, здається, дрімає.

Часом на нього нападає втома, особливо тут, у Селі, коли міняється звичний розпорядок. Мусимо зачекати. Коли він прокинеться, задзвонить. Хоча вже траплялося й таке, що він просипав увесь свій прийом у Селі, а відразу після пробудження змушений був їхати назад, до Замку. Робота, яку він тут виконує, суто добровільна.