Замок

– Може, ви не будете, – вигукнула господиня, – немов дитина, вимагати, щоб вам усе розжовували? Хто може дати відповідь на такі питання? Цей протокол, як ви самі чули, надійде до реєстратури Кламма в Селі. Більше нічого певного про це сказати не можна. Хіба ви не усвідомлюєте всієї важливості самої процедури складання протоколу, посади пана секретаря, існування такої установи, як сільська реєстратура? Ви уявляєте собі, що це означає, коли пан секретар допитує вас? Можливо, чи ймовірно, він і сам цього не знає. Він просто сидить тут і виконує свій обов'язок, як було сказано, задля порядку. Ви тільки подумайте, що Кламм його призначив, він працює в ім'я Кламма, а те, що він робить, навіть якщо воно ніколи й не потрапить на очі Кламму, на це від самого початку існує згода Кламма. А як щось може мати згоду Кламма, якщо воно не наповнене його духом? Я зовсім не маю на меті цими словами грубо лестити панові секретарю, та він би й сам був проти, але я говорю не про його особу, а про те, ким він стає, коли отримує згоду Кламма на свої дії, як, наприклад, зараз: тоді він стає інструментом в руках Кламма, і лихо тому, хто його не послухає. Погрози господині не злякали К., а надії, якими вона намагалася спокусити його, втомили. Кламм був далеко. Колись господиня порівняла Кламма з орлом, і тоді це здалося К. смішним, але зараз він уже так не думав, він думав про недоступність Кламма, про його недосяжне помешкання, про непорушне мовчання, яке можна було перервати хіба що нечуваної сили криками, його проникливий погляд, невловимий і неповторний, про кола, які він описує нагорі за незрозумілими й непорушними з перспективи К. законами, тільки на короткі миті з'являючись у височині. Усе це поєднувало Кламма з орлом. Але з усім цим, ясна річ, не мав нічого спільного протокол, над яким Момус саме розламав солоне печиво і на папери посипалися сіль і кмин.

– На добраніч, – сказав К. – Я ненавиджу всілякі допити.

І рушив до дверей.

– Він хоче піти, – майже злякано сказав Момус господині.

– Не посміє, – заперечила та, далі К. не почув, бо був уже в коридорі.

Було холодно, дув пронизливий вітер. Із дверей навпроти вийшов господар, який, напевно, спостерігав за коридором із якоїсь щілини. Він мусив закутатися, такий сильний був вітер навіть тут, у коридорі.

– Ви вже йдете, пане землемір? – запитав він.

– Вас це дивує? – поцікавився К.

– Так, – відповів господар. – Вас не допитуватимуть?

– Ні, – відповів К. – Я не погодився на допит.

– Чому? – запитав господар.

– Не знаю, – відповів К. – А чому я мав би погодитися? Тільки тому, що так забаглося якомусь чиновникові? Може, він узагалі пожартував? Іншим разом, під настрій, я, може, й погодився б, але не сьогодні.

– Так, так, звичайно, – сказав господар, але це було сказано лише з увічливості, без справжнього переконання в голосі. – А тепер я мушу впустити панських слуг до шинку, їхня година давно настала, я просто не хотів заважати допиту.

– Ви вважали це таким важливим? – запитав К.

– О так, – відповів господар.

– Отже, я не мав права відмовлятися? – сказав К.

– Ні, – відповів господар. – Не варто було цього робити.

А оскільки К. мовчав, то він квапливо додав, можливо, щоб розрадити, або ж просто щоб швидше позбутися гостя:

– Але від цього не обов'язково відразу ж з неба поллється сірчаний дощ.

– Не обов'язково, – сказав К. – Погода не та.

І вони зі сміхом розійшлися.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

К. вийшов на сходи, під холодні пориви вітру, і подивився в темряву. Дуже зла, непривітна погода. Це чомусь нагадало йому спроби господині примусити його відповісти на запитання для протоколу і власну непокору. Хоча ці спроби не були надто вже відвертими, бо водночас вона намагалася відрадити його, а тому немає певності, переміг він чи піддався. Вона інтриганка за характером, і, здається, її дії такі ж беззмістовні, як вітер, ними керують якісь далекі чужі закони, що їх неможливо збагнути.

Не встиг він зробити й кількох кроків уздовж сільської вулиці, як побачив удалині непевне мерехтіння двох вогників. Його втішили ці ознаки життя, і він заквапився до них, а вони, у свою чергу, йому назустріч. Але коли він упізнав своїх помічників, то втіха чомусь змінилася розчаруванням. Напевно, їх послала Фріда, і вони вийшли йому назустріч із його ж власними ліхтарями, звільнивши його від темряви, яка гула довкола. Але він усе одно був розчарований, бо сподівався побачити когось чужого, а не цих старих знайомих, чия присутність обтяжувала. Помічники були не самі, разом із ними з темряви вигулькнув Варнава.

– Варнаво! – вигукнув К. і простягнув йому руку. – Ти до мене?

Несподівана зустріч примусила К. на якийсь час забути про неприємні спогади, пов'язані з вістовим.

– До тебе, – сказав Варнава як завжди привітно. – З листом від Кламма.

– Лист від Кламма! – сказав К., відкинувши голову назад, і поспіхом забрав листа з рук Варнави. – Світла! – кинув він помічникам, ті притиснулися до нього справа і зліва та підняли ліхтарі.

К. змушений був скласти аркуш до крихітних розмірів, щоб захистити його від вітру. Тоді прочитав: