Замок

«Панові землеміру із заїзду «Біля мосту»!

Землевимірювальні роботи, які ви здійснили, заслуговують на мою похвалу. Не гіршою була й праця помічників, ви змогли зробити їх ретельними. Не втрачайте старанності! Закінчіть справу гідно. Якщо ви зупинитеся напівдо-розі, це викличе моє незадоволення. Що стосується всього іншого, не турбуйтеся, питання про винагороду незабаром вирішиться. Я пам'ятаю про вас».

К. підняв очі над листом лише тоді, коли його помічники, що читали значно повільніше, тричі вигукнули «Ура!», радіючи добрій звістці, а ліхтарі від цього захиталися.

– Тихо будьте, – сказав їм К., а потім звернувся до Варнави: – Це помилка.

Варнава його не зрозумів.

– Це помилка, – повторив К., і пообідня втома знову навалилася на нього. Шлях до школи видавався ще таким довгим, а за Варнавою стояла вся його сім'я, і помічники тиснулися до нього, аж він мусив відштовхнути їх ліктями. Як Фріда могла послати їх сюди, він же наказав усім залишатися в школі.

Він і без них знайшов би дорогу додому, і це було б навіть легше, ніж у такій компанії. Один із помічників обмотав довкола шиї шалик, обидва кінці якого віялися на вітрі і кілька разів ударили К. по обличчю; інший помічник марно намагався забрати шалик з обличчя К. своїм довгим, гострим і дуже рухливим пальцем, цим обидва добряче дошкуляли К., але їм, здається, подобалася забава, а також вітер та нічний неспокій.

– Уперед! – вигукнув К. – Якщо ви вже вийшли мені назустріч, то чому не принесли мою палицю? Чим я повинен загнати вас додому?

Помічники сховалися за спиною Варнави, але, здається, не сильно злякалися, бо поставили ліхтарі зліва і справа на плечі своєму господарю, який відразу ж струсив їх на землю.

– Варнаво, – сказав К., і йому стало важко на серці від того, що Варнава не розумів його. Куртка посланця привітно блищала, але в серйозних справах від нього не було ніякої допомоги, тільки тупий опір. Опір, який не можливо було подолати, бо й сам хлопець був безборонний, тільки посмішка його світилася, та це допомагало так само мало, як зорі там, нагорі, від вітру тут, унизу. – Подивися, що мені пишуть, – сказав К. і підніс Варнаві листа до обличчя. – Його неправильно поінформували. Я ж не виконую ніяких вимірювальних робіт, а чого варті мої помічники, ти сам бачиш. А роботу, якої я не роблю, я не можу перервати, отже, не можу викликати навіть незадоволення начальству, тож як мені сподіватися завоювати його прихильність! І залишатися спокійним я також не можу.

– Я передам це, – сказав Варнава, який навіть не намагався прочитати листа, та він і не зміг би цього зробити, бо К. підніс папір надто близько до його обличчя.

– Ох, – сказав К. – Ти обіцяєш, що передаси, але чи можу я тобі довіряти? Мені так потрібен вістоноша, на якого я міг би покладатися, а зараз як ніколи потрібен.

К. нетерпляче кусав губи.

– Пане, – сказав Варнава, м'яко нахиливши голову. – К. знову майже дав себе спокусити до довіри цим жестом. – Я все передам. І те, що ви мені казали минулого разу, також передам.

– Як! – вигукнув К. – Ти ще нічого не переказав? Хіба ти не ходив наступного дня до Замку?

– Ні, – сказав Варнава. – Мій добрий батько уже старий, і саме було багато роботи, я мусив йому допомогти, але незабаром знову піду до Замку.

– Але що ж ти робиш, ти, незбагненний чоловіче! – вигукнув К. і стукнув себе по чолі. – Хіба справи Кламма не важливіші за всі інші? Ти маєш високу честь бути вістовим канцелярії і так легковажиш цим. Кого хвилює робота твого батька? Кламм чекає на новини, а ти замість того, щоб бігти чимдуж, вигрібаєш гній зі стайні.

– Мій батько – швець, – незворушно сказав Варнава. – Він мав замовлення від Брунсвіка. А я шевчук.

– Швець – замовлення – Брунсвік! – розлючено вигукнув К., так, ніби назавжди відмовлявся вживати кожне з цих слів. – Кому на цих вічно порожніх дорогах потрібні чоботи? Мене не обходить усе це шевство. Я довірив тобі важливе доручення не для того, щоб ти забув і переплутав його, займаючись ремонтом чобіт, а для того, щоб ти миттю побіг до пана і все передав.

К. трохи заспокоївся, коли згадав, що весь цей час Кламм, напевно, був не в Замку, а в «Панському дворі», але Варнава знову розізлив його, коли, намагаючись довести, що добре пам'ятає перше доручення, почав повторювати слова К.

– Досить, я не хочу більше нічого чути, – сказав К.

– Не ображайся на мене, володарю, – попросив Варнава і, ніби несвідомо хотів покарати К., відвів погляд та опустив очі. Хоча, можливо, просто налякався, що на нього так кричать.

– Я не ображаюся на тебе, – сказав К., вже картаючи себе за нестриманість. – Але це дуже погано для мене – мати такого посланця у важливих питаннях.