Замок

Адже Варнава постійно мусить бути готовим до того, що писар згадає про нього і його покличе. Кламм, здається, взагалі не бере в цьому участі, він читає собі спокійно свою книгу; а інколи, і то досить часто, Кламм протирає своє пенсне саме в ту мить, коли приходить Варнава, і тоді, можливо, бачить мого брата, якщо він узагалі бачить хоча б щось без пенсне, а Варнава в цьому сумнівається. Очі Кламма цієї миті майже заплющені, здається, що він спить та уві сні протирає скельця. Писар шукає в численних папках і стосах документів під столом листа для тебе, і цей лист написаний зовсім не зараз, а дуже давно, принаймні так виглядає конверт, мабуть, лист лежить там уже тривалий час. Але якщо це старий лист, то чому Варнава мусить так довго на нього чекати? І ти також? Та й сам лист, мабуть, давно застарів. І через це Варнава має славу поганого й повільного вістового. Писар, ясна річ, полегшує собі завдання, він просто віддає Варнаві листа й каже: «Від Кламма для К.». І все. Тоді Варнава задихано прибігає додому, тримаючи під сорочкою, на голому тілі, отриманого нарешті листа, ми сідаємо з ним тут на лаві, він розповідає, ми намагаємося зважити всі деталі й збагнути, чого йому вдалося досягти. Та врешті приходимо до висновку, що вдалося дуже мало, та й те під питанням. І Варнава відкладає листа набік, не має ні найменшого бажання відносити його адресатові, хоча й спати йому не хочеться. Він береться за шевство і просиджує над цим цілу ніч. Так воно є, К., це мої таємниці, і тепер тебе напевно не дивує, чому Амалія ними не цікавиться.

– А що з листом? – запитав К.

– З листом? – перепитала Ольга. – Після того як я протягом якогось часу вмовляю Варнаву, а можуть минути дні, а то й тижні, він урешті бере листа і йде з ним до адресата. У таких речах він дуже залежний від мене. Я можу легше взяти себе в руки після того, як мине перше враження від його розповіді, а для нього це неможливо, бо ж він знає більше, ніж я. І тому я мушу час від часу повторювати йому: «Чого ти хочеш, Варнаво? Про яку кар'єру, про яку мету ти мрієш? Хіба ти хочеш піднятися так високо, що будеш змушений покинути назавжди нас усіх? Хіба це твоя мета? Можливо, я даремно так думаю, але як тоді пояснити твоє постійне незадоволення тим, чого ти вже досягнув? Озирнися довкола, хіба хоч хтось із наших сусідів піднявся так високо, як ти? Звичайно, їхнє становище інше, ніж у нас, і їм не потрібно намагатися вийти за межі своєї господарки, але навіть без порівнянь можна стверджувати, що в тебе все йде якнайкраще. Існують перешкоди, сумніви, розчарування, але це тільки підтверджує відому нам із самого початку істину, що тобі нічого не впаде з неба, а навпаки, за кожну дрібницю доведеться боротися. Це додатковий привід пишатися собою, а не впадати в зневіру. А крім того, хіба ти не борешся ще й за нас? Хіба це для тебе нічого не означає? Не додає тобі сили? А те, що я горда і часом навіть зарозуміла, бо маю такого брата, хіба це не дає тобі певності? Ти розчаровуєш мене, звичайно, не своїми успіхами в Замку, а тим, що я не здатна підтримати тебе. Тобі дозволено ходити до Замку, ти постійно буваєш у канцеляріях, проводиш цілі дні в тому ж приміщенні, що й Кламм, ти офіційно визнаний вістовий, маєш право на службовий одяг, розносиш важливі повідомлення. Ось хто ти такий і що тобі дозволено, а потім ти повертаєшся до нас і замість того, щоб плакати від щастя в моїх обіймах, ти втрачаєш сміливість від одного погляду на мене. Ти в усьому сумніваєшся, тебе приваблює лише робота шевця, а листа, який забезпечить наше майбутнє, ти залишаєш лежати на лавці». Так я йому говорю і після того, як я повторюю це цілими днями, одного разу він зітхає, бере листа і йде. Але це, напевно, зовсім не під впливом моїх слів, а радше тому, що його знову тягне до Замку, а він не наважується повернутися туди, поки не передасть доручення.

– Але ж ти все слушно говориш, – сказав К. – Ти так правильно все описуєш, що це варте подиву. Як неймовірно ясно ти думаєш!