Замок

– Ось вони, чиновники, – нерішуче сказав К. – Отже, серед них є й такі екземпляри. А що зробив твій батько? Я сподіваюся, він написав обурену скаргу на Сортіні у відповідні інстанції, якщо не віддав перевагу коротшому і надійнішому шляхові до «Панського двору». Найжахливіше у всій цій історії зовсім не образа Амалії, яку було легко виправити, не знаю, чому ти приділяєш стільки уваги саме цьому. Хіба міг Сортіні таким листом назавжди зганьбити Амалію? А саме таке враження складається з твоєї розповіді. Адже це неможливо, честь Амалії легко було відновити, а за кілька днів усі забули б про цю пригоду. Сортіні зганьбив не Амалію, а себе самого. І мене лякає цей Сортіні і сама можливість такого зловживання владою. Те, що в цьому випадку не вдалося, бо було сказано надто грубо і прямо, виявилося занадто прозорим, та й Амалія показала себе здатною чинити належний опір, в тисячі інших випадків, набагато гірших, може бути успішно досягнуто. І цього не помітить ніхто, навіть та, яку збезчещено.

– Тихо, – сказала Ольга. – Амалія на нас дивиться.

Амалія закінчила годувати батьків і взялася роздягати матір, вона саме розв'язала їй пояс, поклала її руки собі на шию, трохи підняла матір і зняла спідницю, потім обережно посадила назад. Батько знову був незадоволений тим, що спочатку обслуговують матір, хоча так відбувалося лише тому, що мати була ще більш безпомічна, ніж він. Тому батько вирішив роздягнутися сам, можливо, цим він хотів покарати доньку за невиправдану, на його думку, повільність. Але хоча почав він із найлегшого й другорядного – завеликих пантофель, в яких його ноги вільно ковзали, – це йому ніяк не вдавалося, і він із хрипом змушений був відмовитися від своєї спроби і знову тихо спертися на спинку крісла.

– Ти не розумієш найважливішого, – сказала Ольга. – У всьому решта ти маєш рацію, але найважливішим було те, що Амалія не пішла до «Панського двору». Те, як вона обійшлася із вістовим, могло б ще зійти їй з рук. Це можна було б якось залагодити. Але те, що вона не пішла, означало вічне прокляття для нашої сім'ї. Та й поведінка її з вістоношею була неприпустимою, офіційно це навіть висунули на перший план.

– Як! – вигукнув К. Але змушений був стишити голос, бо Ольга благально склала руки. – Ти, її сестра, хочеш сказати, що Амалія повинна була послухатися Сортіні й піти до нього?

– Ні, – заперечила Ольга, – Боже збав від подібних думок. Як ти міг таке подумати? Я не знаю іншої людини, яка настільки має рацію у всіх своїх вчинках, як Амалія. Якби вона пішла до «Панського двору», я б також вважала це правильним вчинком. Але те, що вона не пішла, було героїзмом. Якби я отримала подібного листа, відверто зізнаюся, я б пішла. Просто не витримала б страху перед покаранням, це змогла тільки Амалія. Існували різні, м'якші можливості виходу з ситуації. Наприклад, інша на її місці вирішила б подбати про свою зовнішність, і за цим заняттям пройшло б трохи часу, а з'явившись до «Панського двору», вона довідалась би, що Сортіні вже немає. Може бути й таке, що він поїхав відразу після того, як послав вістового, це навіть дуже ймовірно, адже настрої чиновників такі мінливі. Але Амалія так не зробила, вона взагалі нічого не зробила. Була надто сильно ображена і відповіла не роздумуючи. Навіть якби вона тільки вдавала, що слухається, наприклад переступила поріг «Панського двору», то можна було б уникнути найгіршого звинувачення, у нас тут є дуже розумні адвокати, вони з нічого зроблять все що завгодно, але в цьому випадку навіть жалюгідного «нічого» не знайдеш. Більше того, додавалася ще зневага до листа Сортіні й образа вістового.

– Але яке звинувачення? – запитав К. – До чого тут адвокати? Хіба можна було оскаржити чи покарати Амалію за злочинні дії Сортіні?

– Ясна річ, – відповіла Ольга, – можна було. Звичайно, не йшлося про судовий процес за всіма правилами, та й покарання як такого не було, до неї вжили інших засобів. До неї й до всієї нашої сім'ї.^[13] Ти й сам починаєш розуміти, наскільки страшним виявилося це покарання. Тобі воно видається несправедливим і нечуваним, але ніхто в Селі з тобою не погодиться. Твоя думка дуже корисна для нас і мала б нас втішити, якби вона не ґрунтувалася на самих лише помилкових судженнях. Я можу тобі це легко довести, і вибач, бо повинна згадати при цьому Фріду. Між Фрідою і Кламмом, незалежно від завершення, – відбулося щось схоже, як між Амалією та Сортіні, і попри те, що на початку ти боявся цього, зараз уже вважаєш це правильним. І звичка тут ні до чого, вона не може примусити настільки отупіти, коли йдеться про прості речі. Це просто відмова від попередніх помилок.

– Ні, Ольго, – заперечив К., – я не знаю, чому ти приписуєш сюди Фріду, з нею все було зовсім інакше. Не плутай такі різні речі і розповідай далі.