Замок

Під вечір, коли вже починало сутеніти, К. нарешті розчистив стежку в садку. Розкидав сніг по обидва боки доріжки й міцно втрамбував його – на цьому призначену на сьогодні роботу було завершено. Він стояв сам-один у брамі, що вела до саду. Помічника він ще кілька годин тому витурив і спровадив на досить велику відстань, той заховався десь за садками й будиночками так, що важко було його відшукати, і більше не з’являвся. Фріда була вдома і, напевно, вже прала, а може, все ще мила кішку Ґізи. З боку вчительки доручити цю роботу Фріді було знаком великої довіри. Само по собі завдання неприємне й принизливе, і К. не погодився б на це, якби для них не було настільки важливим використовувати будь-яку можливість налагодити стосунки з Ґізою після стількох промахів у роботі. Учителька задоволено стежила за тим, як К. приніс із горища дитячу ванночку, нагрів води, і кішку обережно занурили в купелю. А потім Ґіза повністю довірила купання Фріді, бо прийшов Шварцер, той самий, з яким К. познайомився першого вечора, привітався, продемонстрував певну ніяковість у зв’язку з обставинами, за яких відбулося це знайомство, а також перебільшену зневагу, яку годилося відчувати до шкільного прислужника. Потім вони з Ґізою пішли до іншої кімнати, де були й досі. Як розповіли К. у заїзді «Біля мосту», Шварцер, хоча й був сином каштеляна, давно мешкав у Селі, бо закохався в Ґізу. Завдяки своїм зв’язкам він навіть отримав звання помічника вчителя, але вважав, що це означає лише обов’язок відвідувати майже всі заняття Ґізи, на яких він або сидів за партою разом з іншими учнями, або ж, з більшою охотою, на підніжжі кафедри, біля Ґізиних ніг. Він нікому не заважав, діти давно до нього звикли, це було нескладно, Шварцер майже ніколи з ними не розмовляв, бо не любив і не розумів дітей, проводив замість Ґізи тільки спортивні заняття і був цілком задоволений можливістю жити поблизу коханої, дихати з нею одним повітрям, відчувати тепло її тіла. Для нього було найбільшим задоволенням сидіти біля Ґізи й перевіряти зошити. Вони й сьогодні цим займалися. Шварцер приніс великий стос зошитів, – учитель завжди віддавав їм ще й свої, – і поки надворі ще було світло, К. бачив, як вони вдвох нерухомо сидять поруч, щока до щоки, працюють за столиком біля вікна. Зараз виднілося лише миготіння двох свічок. Цю пару поєднувало серйозне мовчазне кохання. Тон у їхніх стосунках задавала Ґіза, в неї був досить важкий характер, і часом вона вибухала, ставала нестерпною і дозволяла собі поведінку, якої сама не потерпіла б ні від кого; тому жвавий і рухливий Шварцер змушений був слухатися її, ходити й говорити повільно, багато мовчати. Та було помітно, що більше ніж достатньою нагородою за все це було для нього саме існування Ґізи, її мовчазна присутність і простота. При цьому вона, можливо, взагалі його не кохала, в кожному разі, в її круглих, сірих, у прямому значенні слова нерухомих очах, в яких оберталися одні зіниці, не вдавалося прочитати відповіді на ці запитання. Видно було тільки те, що вона покірно терпіла його присутність, хоча й не вважала великою честю для себе кохання каштелянського сина. Вона носила своє повне, пишне тіло з незмінним спокоєм незалежно від того, чи Шварцер стежив за ним своїм поглядом, чи ні. Натомість Шварцер приносив їй свою постійну жертву, залишаючись у Селі; гінців від свого батька, які час від часу приходили, щоб забрати його з собою, він одсилав із таким обуренням, ніби самі спогади про Замок і про синівські обов’язки, викликані їхнім приходом, уже завдавали відчутної й непоправної шкоди його щастю. Але загалом у нього не бракувало вільного часу, бо Ґіза ощасливлювала його своєю присутністю лише під час занять та перевірки зошитів і чинила так зовсім не з розрахунку, а тому, що понад усе цінувала зручність, тож любила бути на самоті, найкраще почувалася в себе вдома, розлігшись на канапі, поряд із кішкою, яка їй не заважала, бо вже майже не могла рухатися. Тому більшість часу Шварцер вештався по Селі без діла. Але навіть це йому подобалося, бо давало нагоду, з якої він часто користався, заходити на вулицю Льовенґассе, де мешкала Ґіза, підніматися до її кімнатки під дахом, слухати під вічно замкненими дверима, а потім поспішати геть, почувши, що в кімнаті панує винятково ідеальна й незбагненна тиша. Ясна річ, наслідки такого способу життя часом ставали відчутними і для нього, хоча цього ніколи не траплялося в присутності Ґізи. Вони виявлялися в недоречних вибухах чиновницької зарозумілості, яка не дуже пасувала до його теперішнього статусу, й переважно ці вибухи не закінчувалися нічим добрим, як К. встиг пересвідчитися.