Запасний фонд

— Що саме? — здивовано спитав Бузько.

— Ви забираєте з сейфу гроші і навіть не вважаєте за потрібне повідомити мене.

— Які гроші? Про що ви говорите?

— Пакунок з грішми! Запасний фонд!

— Коли я його брав? Схаменіться!

У Пономаренка захололо серце. Глухим голосом він оповів Бузькові свою візиту в банку.

— Ви зробили заяву? — спитав Бузько.

— Ні, яку ж заяву? Я гадав, що це ви...

— Дуже зле, — перервав його Бузько, — їдьмо негайно до банку.

***

Коректний урядовець високо підвів брови, коли почув від Бузька про зникнення грошей.

— Це абсолютно неможлива річ, — сказав він.

— Це безперечний факт, — відрубав Бузько. — Прошу вас зробити формальний акт, який би його ствердив.

— Я мушу докласти про ваше твердження дирекції. В моїй практиці ще ніколи не траплялося нічого подібного.

— Докладай хоч самому бісові, тільки якнайшвидше, — скрикнув Пономаренко по-українськи, тому урядовець не зрозумів його патетичного виголосу і знову підвів брови.

— Заспокійтесь, пане Андрію, — бридливо сказав Бузько, — істерикою нічому не поможеш.

За декілька хвилин Бузька і Пономаренка провели до директора банку.

Великий кабінет, до якого вони увійшли, був занурений в м’який присмерк. Темні шпалери, і темний, надзвичайно пухнатий килим, яким була встелена підлога, важкі меблі і статуї, що їх контури намічались у пітьмі, ще раз підкреслювали поважність і солідність установи, де вони знаходились.

За великим столом, на середину якого падав ясний круг від настільної електричної лямпи, сидів поставний сивоголовий чоловік, який підвівся назустріч Бузькові і Пономаренкові і запросив їх сісти на обтягнутих темною шкірою фотелях з високими спинками.

— Фактів такого характеру не було ніколи зареєстровано в анналах нашого банку, — говорив директор. — Я певен, що тут якесь непорозуміння, яке буде незабаром з’ясоване... Проте, ми приймаємо до відому вашу заяву і зробимо усі належні заходи.

— Скажіть, щоб закликали поліцію, — шепнув Пономаренко, який охоче віддавав право висловлювання своїх думок більш вправному в німецькій мові Бузькові.

Директор віднісся без співчуття до такої пропозиції.

— Я не вважаю потрібним поспішати з втручанням поліції до цієї делікатної справи, — сказав він. — Принаймні, доки не буде використано усіх інших можливостей...

Потім він спитав:

— Оскільки мені відомо, з вашого боку було три уповноважених особи, які мали доступ до сейфу?

— Так, — ствердив Бузько і спитав Пономаренка:

— Що каже Петрусь?

— Я його не бачив, але він ніколи сюди сам не приходив.

— Треба все ж таки справдити.

Тим часом директор продовжував:

— Панове добре знають, що без участи клієнта наші урядовці не можуть відчинити сейфа. Це є абсолютно виключене. Ключі, що ми їх доручаємо клієнтам, не мають дублікатів у банку і в разі їх згуби, або в тих надзвичайних випадках, коли сейф мусить бути відчинений без участи клієнта, це може буди учинено тільки з наказу суду і за посередництвом слюсаря, який випилює замок. В позаурядові години скарбниця замикається сталевими дверима (до речі, ці двері найтовщі і найміцніщі у всій західній Европі. При зачиненні і відчиненні цих дверей обов’язкова присутність двох начальників відділів.

— Як же ви пояснюєте, що гроші зникли? — спитав Бузько.

Директор відповів:

Я не можу сказати нічого позитивного, але мусимо визнати, що далеко легше припустити, що один з шановних представників взяв пакунок, в тій, чи іншій цілі, ніж робити якесь інше припущення.

— Себто, що один з нас викрав гроші?! — обурено скрикнув Бузько.

— Я цього не сказав, але для поліції буде цілком натуральним направити свої пошукування у цім напрямі. Тому перше, ніж звертатись до поліції та оголошувати цю прикру справу, варто було б використати усі можливі приватні заходи для її з’ясування.

— Старий лис має до певної міри рацію, — сказав Бузько, виходячи з банку. — Бракує тільки, щоб когось з нас було заарештовано

— Передусім треба попитати Петруся, — сказав Пономаренко.

***

Петруся знайшли в ресторані «Під білою ластівкою», де він звичайно обідав.

Він веселю зустрів новоприбулих і почав частувати їх білим вином, яке рекомендував як найкраще у Відні.

У цьому відношенні Петрусеві можна було повірити. Він перепробував вина у всіх ресторанах і шинках Відня.

Але коли він довідався, що привело Бузька і Пономаренка, то перелякався і зблід.

— Що ж це таке? Що тепер буде? — бурмотів він.(

— Ви часом не взяли пакунка з грішми з сейфу? — прямо поставив запитання Пономаренко.

Петрусь перелякався ще гірше.

— Та що ви таке вигадуєте? Та я ж ніколи не ходив сам до банку! Що це за напасть на мою голову! Ой Боже ж мій, Боже, яке страшне нещастя!

—Буде вам голосити, як стара баба! — скрикнув Бузько. — Треба зробити поважну нараду і обміркувати, як провадити пошукування. Намічаються дві можливості: або передати усю справу до поліції, або зробити приватне розслідження. Прошу вас, панове, висловити свій погляд.

Нарада тривала досить довго, і в загальній згоді було вирішено в першу чергу порадитись з добрим місцевим адвокатом.

***