Запасний фонд

Доктор Вайс, старий віденський адвокат, з довгою сивою бородою, в золотих окулярах, через які живим потиском поглядали розумні очі, слухав Бузька не перебиваючи і лишень, коли той скінчив своє оповідання, зробив йому деякі запитання. Потім, помовчавши трохи, сказав мов про себе:

— Треба покликати Вінклера!

— Хто це такий? — спитав Бузько.

— Приватний детектив, який не раз допоміг мені в розв’язанні комплікованих казусів.

***

Цього самого вечора др. Вайс скликав у своєму кабінеті засідання.

Крім Бузька і Пономаренка прибув запрошений Вайсом представник від банку, той самий коректний русявий урядовець, що обслуговував клієнтів у відділі сейфів. Виявилось, що прізвище його Гарфункель.

Трохи здалека тримався молодий, худорлявий, але широкий в плечах чоловік, — детектив Вінклер.

— Чому ви не привели Петруся, — тихо спитав Бузько.

Пономаренко відповів:

— Я заходив по нього. Він, видко, так і не виходив з ресторану, де ми його покинули. П’яний у доску, як то кажуть...

Др. Вайс попросив Бузька знову детально оповісти події, що той і зробив. Потім дав пояснення Гарфункель.

Він повторював те, що казав уранці директор банку, підкреслюючи, що банк не перевіряє того, що ховають клієнти в скриньці і не знає, що вкладають, або вибирають з неї клієнти, бо вони мають змогу робити це, ніким не обсервовані.

Потім др. Вайс почав робити різні запитання і між іншим спитав Бузька:

— Ваша дружина виїхала цими днями до Італії?

— Так, разом з панею Пономаренко, але я не розумію яке відношення це має до справи?

— Навпаки, це дуже цікава деталь, — зауважив Гарфункель зловтішно, як видалось Бузькові.

***

По дорозі додому, Пономаренко сказав:

— Вони припускають, що ваша жінка повезла закордон украдений пакунок.

— Це саме могла зробити й ваша жінка, — огризнувся Бузько і потім додав:

— Звідки про це довідався Вайс? Я ж йому нічого не казав. Це певно той Вінклер рознюхав...

— Це дає надію, що він і щось більше рознюхає! — сказав Пономаренко.

***

Пройшло пару днів, баламутних, сумних.

Пономаренко докучав Бузькові:

— Все ж таки треба зробити заяву в поліцію!

— Хто й зна, чи не вас першого вона заарештує, — відповідав Бузько.

— Чому мене, а не вас?

— Та й мене може арештувати, — згоджувався Бузько, — а Петруся то вже напевно!

Петрусь пив безперестану і як виходив зі свого улюбленого ресторану, то тільки для того, щоб податись до другого. А коли одного ранку вдалось привести його до доктора Вайса, то він давав такі невиразні і плутані відповіді і в очах його блимав часом такий переляк, що доктор Вайс бурмотів собі в бороду :

— Дивно, дивно...

— Ви давно його знаєте? — спитав він Бузька, коли Петрусь вийшов.

— З дитинства, — відповів Бузько. — Це найшляхетніша людина. Талановитий поет. Чесний, непідкупний діяч. Власне тому йому було доручено взяти участь у перехованні фонду.

— Мусите, одначе, признати, що поводження його дає підстави для підозрінь, — сказав др. Вайс.

— Він ніколи не приходив до банку без Пономаренка.

— Ну, це ще не доказ. Він міг вийняти пакунок тоді, коли увага Пономаренка була звернена на щось інше. Це справа одної хвилини.

— Це неможливо! — скрикнув Бузько.

— До цього часу усі наші припущення видаються неможливими, але гроші зникли, — сказав др. Вайс.

***

Пройшов ще якийсь час. Бузько з Пономаренком ходили похмурі, нервові. Бузько частенько спостерігав на собі допитуючий погляд Пономаренка, і сам скоса на нього поглядав. Добрі приятельські відносини, які між ними існували, були, безумовно, порушені.

Бузько щодня заходив до др. Вайса, але той не казав нічого нового, поки одного разу не промовив багатозначно:

— Гарфункель купив собі радіо...

— Що ж з того? - спитав Бузько.

— Нічого, — і після павзи додав:

— Стверджено також, що він часто їздить автом...

Здавалось, що др. Вайс був дуже з нього задоволений.

***

Нарешті одного ранку др. Вайс зателефонував Бузькові:

— Прошу вас усіх прийти до мене увечорі.

— Є щось нове? — спитав Бузько.

— Будуть представники банку для спільного обговорення справи, — ухильчиво відповів др. Вайс. — Не забудьте припровадити і вашого поета.

— Розшукайте Петруся і привезіть його сюди, — сказав Бузько Пономаренкові. — І не випускайте його аж до вечора, щоб не напився.

***

Цього разу др. Вайс прийняв своїх клієнтів не в кабінеті, а в салоні, посеред якого стояв великий круглий, блискучий, як дзеркало, стіл зі стільцями навколо.

Крім Гарфункеля, представником від банку прибув чорнявий; в’юнкий чоловік.

— Пан юрисконсульт, — називав його др. Вайс.

Усі посідали навколо стола, і на хвилину запанувало мовчання.

Тоді др. Вайс промовив:

— Я дозволю собі взяти перше слово і пригадати присутнім, зрештою усім відомі, обставини неприємної справи, яка нас так вразила.

Тут двері до салону тихо відчинились і крізь них, як тінь, просковзнув Вінклер. Він ні з ким не привітався, навіть не уклонився і став у кутку, схрестивши на грудях руки.

— Удає Шерлок Холмса, — подумав Пономаренко.

Др. Вайс злегка кивнув головою Вінклерові і продовжував: