Записки Полоненого

В жнива приїхали державні косарки, облягли облогом величезні дуначебські лани буйної, золотої пшениці, скосили всі смуги окремих господарів, населення позвозило всі снопи на одно місце в полі, повивершувало величезні скирти, тут таки з явилися машинові молотарки, спорожнили буйне колосся, люди понасипали тисячі лантухів добірного зерна, навантажили на пароплав, і повезено все це «для потреб армії».

Населенню залишено рівно стільки, скільки мало вистачити до майбутнього врожаю, з найпильнішим обліком усіх можливих змін у складі родин господарів, з передбаченням найдрібніших потреб, як от збільшення пайки на святки, на можливі народження, христини тощо.

І все це — блискавично швидко, астрономічно точно, без скарг, без непорозумінь, без черг… І всю цю величезну статистику й плутаний, складний облік провадить нотаріяльної управи апарат, що складається з… одного мого господаря Йозефа Деннерта.

Правда, не минало, видно, й тут без зловживань, хабарців, політики «найбільшого сприяння» за певну мзду, що інколи, на моїх очах, перепадала нотаріяльному секретареві, під виглядом мішечка картоплі, кошелика фруктів, торбини зерна «для голуб’ятні…»

І одного разу, коли симпатичний Йозеф Деннерт, читаючи свою будапештську газету «Песті-Хірляп», — а читав він тільки мадярську газету, — надибав там, курсивом надруковане, слово в повідомленні про якусь чергову панаму в російських міністерствах, незрозуміле йому слово «казнокрад», так і не пояснене від редакції, і прибіг до мене та просив роз тлумачити значення того загадкового слова, мені дуже бракувало конкретного прикладу з їхнього життя, і дуже кортіло сказати:

— Казнокрад — це трохи, знаєте, нагадує самого Йозефа Деннерта, коли він за невеличку мзду обдурює, тобто, обкрадає державну казну.

Правда, це більше скидалося на звичайне хабарництво, і тому, що не хотілося ображати хорошу людину, — я того разу так і не навів того прикладу, але значіння слова «казнокрад» сільському секретарові Йозефові Деннертові розтлумачив досконало.

Ще дещо з побуту угорського села. Літніми запашними вечорами, так само, як у нас, на Україні, гримить тут улиця веселим гомоном молоді, не тріщать, правда, тини, бо тут їх немає — все більше паркани; до вранішньої зорі лунають дівчачі співи, але співи все якісь тужливі, сумовиті й не такі безмежно хвилясті, не такі мелодійні, як в українському селі.

Неділями, після Служби Божої, все чоловіче населення — діди й хлопчаки — просиджує цілі дні в «біргалках» (пивнушках), випиваючи за день од сили пляшку чи два-три кухлі пива.

І ще маленька деталь: хоч би на якій роботі був мадяр зранку, а коли почує, що годинник із кірхи відбиває восьму, він миттю кидає все, витягає шматок густо поперченого червоною «папрікою» (перцем) сала та окраєць пшеничного хліба, і снідає. З цим доходить часто до курйозів: захоплений восьмою годиною ранку десь серед довгої й глибокої баюри на возі, мадяр однаково спиняє воли й починає снідати, дарма, що за цей час колеса можуть повгрузати в баюру до самого коша.

Те саме з обіданням, полуднуванням, вечерею.

А взагалі — народ працьовитий, пунктуальний, але неймовірно гарячий і в розгніваному стані лютий… куди там Іллюші Симонії!

На другий тиждень життя мого в Дуначебі я несподівано одержую з пошти на свою адресу величезний пакунок літератури.

Це — повний комплект журналу українською мовою «Вісник Союзу Визволення України» з Відня та пачка львівських газет: «Діло́» — галичани так і вимовляють із наголосом на «ло», як і «Свобода́», з наголосом на «да», «Громадський Голос» та інші.

«Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? Чи відомий вам той психічний стан, коли за один рідний звук, один образ рідний, ладен буваєш заплатити роками життя?..»

Це — не я. Це пише великий Михайло Коцюбинський у «На крилах пісні».

Цей постулят, очевидно, добре зважили організатори Союзу Визволення України на початку світової війни, заклавши свою організацію — спочатку у Львові, а коли там, через жорстоку, запеклу боротьбу з поляками не стало їм чим дихати — у столиці Австро-Угорщини — Відні.

Вони знали, що, промовляючи рідним словом до тисяч і сотень тисяч тих, що в наслідок війни потрапляють в неволю, в чуже оточення, коли ні з ким слова сказати, коли людина розмовляти, сміятися забуває, — вони знали, що цією зброєю можна багато здобути. І пильно взялися до роботи.

Про це — в наступному розділі.

Але як потрапила до мене ця пачка літератури? Звідки у Відні адреса нікому в світі невідомого хлопця з Канева, гера Олексі, як зве мене Йозеф Деннерт, полоненого No. 6987, наприклад, із гаймашкерського табору?

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ТА ЙОГО «ВІСНИК»

Отже, звідки у Відні моя адреса?

Я довго ламаю над цим голову, але так таки ні до чого й не домірковуюся, і вже геть-геть пізніше ця таємниця для мене викривається.

Може це буде трохи несподівано, але нехай уже я тут скажу, щоб потім до цього не вертатися, чи щоб, часом, не забути.