Записки Полоненого

І мабуть — не дарма. Наказ, привезений од генерала, сполошив полкове командування. За якусь чверть години ввесь наявний людський склад полку вишикували вздовж села, наказали говорити пошепки, не палити, кудись на лінію окопів послали ординарців із дорученнями, і вже через годину ввесь чисто полк був готовий кудись вирушати. А там, за селом, де я вдень дратувався з німцями, тепер тільки поодинокі постріли з рушниць лунали з нашого боку — розмірено, точно хвилина-в-хвилину — все в тих самих місцях. Механіки цих уночішніх поодиноких пострілів тоді ще я не знав, і тільки геть пізніше довідався, що, наспіх одступаючи, ми завжди залишали на лінії бою кількох, заздалегідь на загибіль, або, в кращому разі, на полон засуджених, одчайдушних охотників, а коли таких не знаходилося — просто наказували такому й такому лишитися й цілу ніч безперестанку стріляти — пострілювати, пересуваючись через яку годину-півтори то в той, то в той край окопів…

Так сталося й цього разу. Треба було відступати, та ще й дуже поспішно.

Ми потім дізналися, що місто Лик, через яке ми ще позавчора так переможно переходили, вчора ввечорі, слідом за нашим одходом, знову посіли німці, невідомо звідки взявшися, що всі наші лазаретні лінійки посилані від Найдорфу цілий день із нашими пораненими, залишалися просто в руках німецького війська, і що всій нашій бриґаді — чотирьом фінляндським полкам, що вихопилися вперед, до живої зутички з головними силами ворога, приготовлено петельку, яку лишалося тільки за наступну ніч зашморгнути — і кінчилася б для всіх чотирьох полків війна. Начальство метушилося, з’явився перед полком сам командир — полковник Карєєв, важко виступаючи своєю могутньою, широкоплечою постаттю, з широкою, лопаткою підстриженою, бородою, і навколо нього закрутилися штабні чини.

І раптом я чую, як полковник Карєєв питає Птіцина:

— А де ж він, той самий… Кобєц?

Я похолов, але миттю виступив наперед із своєю машиною й одрекомендувався.

І тут сталася для мене чудна несподіванка, що тоді не самого тільки мене спочатку схвилювала. Полковник ступив кілька кроків назустріч мені, при чому офіцери запобігливо перед ним розступалися, простяг перед себе обидві свої здорові руки і… щільно пригорнув мене до себе.

Я завмер, а ця могутня, недосяжна в тодішній уяві моїй, постать тисла мене до себе, і тільки через якусь довгу-довгу хвилину спромоглася тремтливим голосом вимовити:

— Ну, іді!

— А я все таки не вбиватиму! — задерикувато — не сказав, звичайно, а тільки подумав я. — А я все таки розумію, пане полковнику, ваше високе благородіє, що ця комедія вам потрібна тільки на те, щоб у дальших боях вихоплювалися на такі от «подвиги» ще десятки чи й сотні отаких нерозважних, що стрімголов кидалися б у пащеку видимої смерти, вам ця комедія потрібна не на те, щоб особисті симпатії виявити до мене — маленької порошинки в складному місиві вашого полку — а на плекання осоружного, гидкого, гнилого воєнного патріотизму… Я розумію, пане полковнику…

А на мого носа — бо голову я мусів тримати високо перед ним, щоб бачити, як того військова дисципліна вимагала, начальствені очі, — впала на мого носа полковницька сльоза…

— Он воно що? А ви таки актор, пане полковнику! А може ви й справді старий воєнний вовк, усією своєю істотою відданий одній тільки справі — науці вбивати, нищити, руйнувати; може ви справді оспіваний слинявими великодержавними патріотами-поетами могутній бойовий орел?!

Підпоручник Птіцин, зігнувшися в три погибелі, шепнув мені на вухо:

— Це за той пакет, що вдень…

— Ага… А мені здавалося, що то ж така звичайнісінька річ!

І то була, як показав дальший досвід війни, справді, звичайнісінька річ, за яку вже не влаштовувано прилюдних комедій заохочування й підбадьорювання, а просто наказувано й гнано в саме пекло, коли було треба, але тепер, сьогодні, в день першої зутички з ворогом — це була подія, і начальству треба було її заманіфестувати.

Потім пошепки переказано команду обертатися; заклацали приклади рушниць, зарипіли вози обозу першого розряду, зарядних двоколок, і полк рушив, здавалося мені, на захід, прискореним маршем.

І цілу ніч, і наступний день, і страшенно важку другу ніч, і другий день, і третю добу — втікали ми з того Найдорфу, безперестанку плутаючись і міняючи напрямки в лісах, ярах, долинах, не зупиняючись більше, як на пів години — на обід, та через кожні півтори-дві години — на п’ять хвилин перепочивати.

Не спавши, погано, нашвидку, ївши, потомлені, вимучені вкрай, десь під кінець третьої доби зупинилися, нарешті, в якомусь покинутому німецькому селі й без команди, без дозволу, повитягались, мов повбивані, хто де стояв, хто де міг знайти собі якесь пристановище.

Була холодна, по-осінньому непривітна, мокра ніч, і я якимось чудом захопив із кількома телефоністами розкішне приміщення, ще недавно заселене дуже прозаїчними, як на чию вишукану думку, тваринами — звичайнісінький собі хлівчик, де ще не поприсихали й не повивітрювалися сліди перебування попередніх мешканців…