Записки Полоненого

Одразу мова з гуски й затишного закутка, так нам безумно потрібних, перескочила у нас на глибші, значніші речі, але… зовсім несподівано мій приятель запропонував трохи дивний спосіб позбутися жахів війни, і всі мої симпатії до цього представника гнобленої, як і моя Україна, польської землі, миттю у мене розвіялися. Правда, божевільна пропозиція товариша Стаха довго ще не давала мені спокою, примушуючи здригатися від безглуздя її, і мліти — від єдиної надії, яку та пропозиція відкривала.

Це було надвечір того дня, коли ми, за нашими підрахунками, мали вже наздогнати свій полк. Ми вже тішили себе надіями, що, нарешті, доб’ємося до полкової кухні, дістанемо, на гірший випадок, бодай холодну вечерю, матимемо нарешті, змогу хоч десь під небом, але між людьми простягтися, підмостивши під голови свої машини й виспатись-виспатись. Саме тоді зустріли ми якогось верхівця-ординарця, що казав нам доганяти полк, шукаючи його не там, де ми думали, а отак десь кілометрів за десять убік, через поле, а там — лісом-лісом, та знову полем і полем до якогось хутора, де полк мав уночі отаборитись на недовгий відпочинок.

У ординарця знайшовся запасний шматок хліба, промочений дощем у його торбі, ординарець не відмовився уділити нам по маленькому шматочку за кілька пучок махорки, якої ми нашкребли у себе по кишенях — так само мокрої, брудної. А з тими шматочками хліба ми віджили.

Але зовсім засумував Стах. Він уже не міг далі тягтися, він уже не знесе далі цих поневірянь, він пропонує мені зовсім простий спосіб назавжди позбутися цих мук.

— Ти спочатку прострель мені ногу — отут, вище коліна, а потім я тобі щось — що захочеш. І поїдемо відпочивати.

— Тільки треба десь при дорозі, — не давши мені висловити своєї думки про це, вів далі Стах, — при дорозі, де вештаються люди, де їздять верхівці, обози, проходять санітарні двоколки, щоб нас якнайшвидше знайшли…

Моя рішуча відмова прикро вразила Стаха. Він переконував спочатку, що це зовсім не страшна операція, а щоб не впізнали лікарі, треба тільки призначене для пострілу місце обмотати мокрим рушником чи сорочкою і стріляти просто зблизька, а рушника чи сорочку потім притоптати десь у калюжі…

— І ніяких слідів «самострільства» ніяка пся крев ніколи не виявить, — переконано додав Стах, і дивився на мене благальним, допитливим поглядом, що в ньому тваринний страх перед моєю відмовою дивовижно переплітався з надією потрапити до шпиталю, полежати в чистому ліжку, в теплому приміщенні, їсти — коли і скільки захочеться, і страшно мене хвилював, викликаючи водночас і обурливу огиду до того способу протесту проти війни, і невимовний жаль до цієї, доведеної до найвищого ступеня розпачу, живої істоти.

Я ще раз категорично зрікся.

І почав іти отак од Стаха бочком, увесь час на нього позираючи, бо десь у голові виринула така неймовірна, безглузда думка:

«Хоч би він справді не підстрелив мене з лютощів за мою відмову».

І хотілося самому з тієї думки глузувати.

А Стах замовк. І вже не міг я видушити з нього жодного слова, аж поки ми, звернувши, за порадою ординарця, вбік, не пройшли ввесь добрий шмат стернистого, але грузького поля й не ввійшли в лісок, що то треба було ним іти та й іти, аж поки не потрапиш на поле, до хутора, де мав отаборитися полк.

У ліску Стах несподівано зупинився.

— Прощавай. Я далі не піду.

Мене боляче вразив його глухий голос.

Стах поставив машину під якогось грабка коло стежечки, обережно притулив коло неї рушницю, а сам не ліг, а просто впав на мокру постіль із розгубленого грабками листя.

Мені здалося, що Стахові при тому зарипіли зуби, після чого він страшно, люто застогнав.

Розмовляти зо мною він не мав охоти ніякої. Ні на поради, ні на докази, ні на благання не зважав. Простягся отак під грабом, упоперек стежки, вдивився в темне, захмарене небо вечірнє, і на всі мої підступи тільки стогнав…

Я рушив сам.

— Не роби тільки дурниць, Стасю! — сказав йому на прощання від щирого серця.

А коли відійшов уже далеко-далеко, коли здавалося, що і Стах, і всі розмови з ним — це прикрий, поганий сон давно минулого, — почув одинокий гострий постріл, що так лунко завжди відбивається в лісі, і серце мені завмерло. Вертатися — божевілля, кидати Стаха самого — варварство. Була чорна, непроглядна осіння ніч. Було порожньо і безнадійно сумно в цьому понурому, заплаканому лісі. Останні краплі сил моїх вибив той постріл — ноги відмовились далі ступати, і я машинально приліг, одійшовши трохи вбік од стежки, під першим стовбуром безлистого вже дерева (чи дуб, чи граб — хіба розбереш уночі, та хіба й неоднаково?!) і, зщулившись од пронизливого, що до кісток пробирав, холоду, незабаром заснув.

Прокинувся удосвіта. Штаб свого полку знайшов десь аж опівдні, про пригоду з Стахом нікому нічого не казав, бо вже ввечорі дізнався, що знайшли його «пораненого» в лісі й евакуювали в запілля, у ногу пораненого…

— Щасливої тобі дороги, Стасю! Видужуй та пильнуй удруге на фронт не потрапити.