Записки Полоненого

То була вільна, простора кімната того самого будинку, де на горищі містилася команда зв’язку. Вдень тут працювали ротні писарі, складаючи свої живі й мертві реєстри, а вечорами, коли тільки прибрати довгого стола й поназносити звідусіль стільчиків та ослонів — виходив клюб.

Хома саме переживав творче піднесення. Він переспівав за вечір увесь свій, здебільшого, тужливий, сентиментальний репертуар, а на закінчення залишив деклямацію. До деклямації готувався урочисто. Застелив стола кількома шинелями, поставив під нього лямпу «чудо» з полкової канцелярії, щоб світло падало на нього знизу, потворно викривляючи його й так покривлені скивиці, попросив невеличку авдиторію слухачів приготуватись і, закотивши під лоба очі, трагічним, нечуваним іще в нього, голосом, деклямував «Монолог божевільного».

Чи від того монологу, чи від способу виконання його, але не тільки в мене самого морозом дерло поза шкірою — монолог справив на всіх справді гнітюче, дике вражіння, а мені часто здавалося, що товариш Хома — справді божевільний.

Тієї ночі ми спали з ним на нашому горищі поруч. Хома довго не міг заснути, оповідаючи окопні пригоди, і, нарешті, неначе з великого примусу, ледве перемагаючи себе, сказав:

— Я вчора заколов німця…

— Ти, Хомо? Заколов німця?

— Я, Хома Мельниченко, заколов німця… Товстого, здорового німця…

А було це так.

Надвечір того дня, коли роту мали змінити, довелося роті вдесяте за той день вибігати з окопів — в атаку. Всі попередні вилазки кінчалися дуже скоро: на пів дороги вони поверталися назад, утративши кількадесят чоловіка й не добігши до безпосередньої зутички з німцями. А на цей раз — збіглися. Проти Мельниченка біг один із настовбурченим багнетом.

— Далі я пам’ятаю тільки, — шепотів Хома, — що на мене мчала сама невблаганна смерть, і що мені треба боронитися. Блищало, гіпнотизуючи всю увагу мою, вістря пилкоподібного, широчезного ножа-багнета, несамовито кричала «гох!» роззявлена пащека супротивника, і смішно, — це на одну тільки мить промайнуло в свідомості, — бовталась на широкому поясі, де ото на блясі написано GOТТ МІТ UNS (з нами Бог), — смішно бовталась баклажка з пахучим ромом.

— З пахучим? А як же ти знаєш, Хомо, що він пахучий…

— Як?

Хома на хвилину замовк, наче пригадуючи. Потім приглушено кашлянув і шепотів далі:

— А я дізнався пізніше, а тоді бачив тільки — вістря багнета, роззявлену широку пащеку, та на мить — баклажку. Я згадав наші вправи з опудалами в Фрідріхсгамі, вправи, що ми з тобою так їх уникали… А смерть біжить… Ще кроків два, один, пів кроку — і гостра німцева ножака вп’ється мені в груди… І от, коли він уже розмахнувся, націляючись, я відскочив на крок, потьмарилося мені в очах, забув я про все, і тільки одна всемогутня, непереможна думка про захист, про те, що треба розторощити оте товсте пузо, бо то моя смерть, — тільки ця думка опанувала мене всього — з голови до ніг. Я відскочив, замахнувся, і… тільки почув, як зашаруділо в німецькому товстому животі (як ото в кавуна ножа заганяєш), як одразу осів чоловік поперед мене, випустив із рук мою смерть, і вхопився обома руками за цівку моєї рушниці… А мій багнет по саму цівку зник десь під синьо-сірим мундиром його… Я, кажу, пригадав фрідріхсгамські вправи, крутнув рушницю, щоб вихопити назад багнета, але закам’яніли на ньому покорчені пальці людини в синьо-сірому, людина в синьо-сірому заревла, як недорізаний кабан — уже не «гох!», а щось… про дітей, мабуть… і я отямився… Що я наробив? Я ж ніколи не хотів убивати!

Хомин голос затремтів:

— Ти пам’ятаєш, як ми говорили з тобою в казармі про це? — благально спитав Хома.

— Пам’ятаю, Хомо, і вірю тобі, що ти не хотів убивати, бо й тоді ще я знав, що ти тільки дражнив мене, коли казав, що, як доведеться, то вбиватимеш…

— А воно так і вийшло, як бачиш… Да… так що я наробив!? Я оглянувся. За десять кроків до мене біг другий у синьо-сірому, з блискучим лезом, настовбурченим проти мене, а мого багнета ворог не пускає. Мені безвільно опустилися руки, рушниця моя випала з них, і так і лишилася стирчати в животі того, хто звивався на землі, густо снігом застеленій, ухопившись обома руками за цівку, й ревів — тужливо, страшно, не по-людському… «Смерть!» — блиснуло мені в думці, — «он біжить по мене моя смерть!» І ще на одну мить почуття небезпеки, самозахисту, підказало потребу якоїсь дії, я оглянувся безпорадно навколо, і враз — повна свідомість того, що сталося, пронизала всю мою істоту. До мого другого ворога навперейми підбіг високий, дужий бородань, замахнувся, штрикнув багнетом, нанизав людину в синьо-сірому, як житнього снопа на вила, і перекинув через голову собі геть-геть у сніг за кілька кроків, мою другу смерть — невеличкого, виснаженого, худого німчика…

Хома замовк.

Я бачив, як у пітьмі горіли йому очі, як блискали фосфоричним огнивом, неначе в кота в запічку, і мені стало страшно.

— А що потім, Хомо?

— А потім — нічого. Я бачив, що атака знову кінчилася нічим — треба повертатися до окопів… Ну, і ми в обох у них поодв’язували баклажки й переконалися, що ром був справді пахучий…