А коли одного разу з порожнім казанком од військової кухні вернулася й Тамара, і так само крізь плач почала щось із запалом оповідати, я не витримав — у чому справа?
З материних пояснень я зрозумів, що коло кухні, куди ходять Стась із Тамаркою, збираються з казанками й ті, прошу пана, лайдаки, оті хлопи, прошу пана, і відганяють її діточок од черги, засуджуючи їх на голодування… І того дня, і другого, і третього з казанком до кухні ходив по обід для господарів я, а коли до мене вчепився одного разу й Стась, то мав я нагоду наочно пересвідчитися про те «дружнє співжиття народів» у габзбурзькій Австрії, що про нього трубили на всі заставки віденські патріоти…
Коло кухні, що роздавала лишки обідів «вольному населенню», зібралося з півтора десятка дітвори, гостро поділеної на два табори, при чому в таборі «рутенів» — моїх галицьких земляків — хлопців було значно більше, і трималися вони войовничо, непримиренно-вороже до другого — табору таких обсмиканих, як і самі «рутенці», хлопців. З прикрістю я побачив, що національна ворожнеча отруїла вже душі цих масеньких істот, і що вони ладні одне одному очі повидирати за черпак бовтанки, за кілька обгризків — недоїдків кислого, як земля чорного, солдатського хліба.
Мого Стася, що сміливо підійшов був зо мною до кухні, хлопці з протилежного табору попробували були вкрити мокрим рядном, накинулися на нього з лайкою, де найгірша була «шлях би тя трафив!», а коли я заступився за малого й він притулився щільно до мене, загортаючися в довгі поли благенької солдатської шинелі, хлопчаки почали на мене впливати «ідейно»:
— Слухайте, вуйку, та то ж лях, пся-крев!
— Вони ваших не люблять!
— Вони дражнять вас москалями!
Прикро було бачити, що кухар, брудний, зарослий густою рудою щетиною-бородою, здоровило, потішається з малечі, нацьковує гурт на гурт, і має, видно, з того велику втіху:
— Ану, садони його, Матка його Боска, я тобі два черпаки дам!
Підбадьорювані, заохочувані «москалем», хлопці кидалися на численно менший гурт польських хлопчаків, а ті, мов горобенята, розбігалися з галасом, посилаючи здалека погрози й прокльони на адресу «хлопів»:
Ідеї на мене не вплинули — я Стася обороняв. Тоді якийсь жевжик, веселий, рухливий, багато більший на зріст за Стася — Івасик, майже погрозливо гукнув мені:
— А ви знаєте… за що він мене вчора вдарив?
— А куди ж він тебе вдарив, такого здоровенного?
— В писок, вуйку, в самий писок, от хай мене шлях трафить, що вдарив, — і бочком-бочком почав добиратися до Стася.
Битися йому я не дав. Стась тулився до мене ближче. А коли відходив із казанком супу, куди впало, від щедрот куховарових, і кілька необгризених маслаків, що на них розпалилися Стасеві очі, той самий жевжик із супротивного Стасеві табору гукнув мені вслід:
— А його батько, вуйку, в селі перед війною за шандара був!
Ця звістка, це викриття, видимо, страшенно вразило Стася. Хлопець з ляку відскочив од мене на кілька кроків, глянув несміливо мені в вічі, часто-часто заблимав своїми оченятами, і потягся до них руками:
— Неправда, панє, як Бога кохам, неправда!
І захлипав.
Я взяв Стася за руку, як міг, заспокоював, і повів додому.
«Діти не винні».
Того вечора довго в кухні було чути притлумлений гомін. Стась гаряче оповідав матері про пригоду коло кухні, а коли доходив до історії з викриттям службового стану його татка, мова йому підупадала аж до тихого шепотіння, а мати, видно, занепокоєна цією подією, особливо пильнувала синка втішити.
А після того догоджала нам, постояльцям, аж надто, мабуть, почуваючи провину свого чоловіка. Знала бо добре, що не тільки звичайні, «вольні» люди не люблять такої служби, а й ми, солдати, з ненавистю ставимося — чи до своїх, чи до чужих «шандарів».
А за те, що я й виду не показував, що про її чоловіка знаю, почала господиня особливо улесливо до мене розмовляти, напрошувалася білизну прати, полатати шкарпетки, може ще щось, прошу пана ласкавого; набивалась іншими дрібними послугами. Дочку посадила вишивати мені рушника. (Про те, що рушник призначалося мені, дізнався я останнього дня, вже на прощанні з ними).
Тамарині глибокі очі частіше й довше почали на мені зупинятися. Дивне діло: з вигляду це була вже цілком доросла людина — кругловида, з двома довгими, пишними косами, з густими, чорними бровами над безоднею очей, ця дівчина не мала в собі майже нічого дитячого, дарма що була тільки дівчинка, а на вік — просто дитина.
І тому ще болючіше вразило мене, коли якось у коридорі несподівано наскочив я, як Альоша Попов обхопив цю дитинку грубезними руками й цілував-цілував у потилицю, а вона неохоче, якось мляво пручалася.
Коли нагодився я, Попов одскочив, наче його й не було тут, дуже серйозно кахикнув, і по-молодецькому закинув назад густу кучму свого темно-русявого волосся, взяв руки в кишені і пройшов у двері повз мене — мовляв, я саме сюди й ішов собі, тільки, — кх! кх! — трошки спинився якось, оступився дівчині з дороги…
Георгий Фёдорович Коваленко , Коллектив авторов , Мария Терентьевна Майстровская , Протоиерей Николай Чернокрак , Сергей Николаевич Федунов , Татьяна Леонидовна Астраханцева , Юрий Ростиславович Савельев
Биографии и Мемуары / Прочее / Изобразительное искусство, фотография / Документальное