Записки Полоненого

Дядюшки Смірнова я не добачаю. Як стріну, обминаю, як чужого, а унтери-пограничники перед самим «повстанням» утекли втрьох. Вони все намагалися знову поновити зо мною зносини, кілька разів — не наважуючись заговорити особисто, — підсилали посередників, щоб на своє виправдання, переказати, як їм тоді «не пощастило» залишитися на роботі вночі, щоб прилучитися до мене. І я тримаюся від них далі, бо почуття мої підказують мені, що брешуть хлопці: здрефили…

Вони, правда, таки втекли. Але через місяць прибули назад до табору, як підслідчі в справі якоїсь десь крадіжки харчів із льоху, з поламанням замків, та ще в справі… згвалтування якоїсь жінки. Побули вони, заарештовані, в Гаймашкері недовго, потім кудись їх повезли.

У мене найбільший тепер — після Дмитра Русінова, цікавого, як культурний співрозмовець, єдиний друг — Ілля Симонія. Ми з ним обробляємо тихцем табачниці на спілку.

А взагалі життя — холодне, голодне, і щодалі — безрадісніше.

ПРИЇХАЛА КНЯЗІВНА

І раптом, десь усередині грудня, незвично забігало таборове начальство, заметушилося. Поміж нами — найнеймовірніші чутки:

— Тимчасове замирення…

— Мир — справжній мир!

— Відпускатимуть додому…

— А як одпускатимуть, то спершу старші роки.

— Усіх! Усіх одпустять…

— Ніякого миру, але відпустять. Поштампують тільки, щоб удруге на війну не йшов, бо як піймають — на місці розстріл… Обміняють на штампованих їхніх…

— Приїдуть наші генерали та обдивляться табір…

— Ті що повтікали, самому цареві на доклад ставали, і все, як є, доложили…

На роботу посилають не всіх. Десь узявся десяток голярів-мадярів із машинками й бритвами — вони стрижуть, голять, молодять понурі голови, що вже місяцями не знали ніякого туалету, кожного дня причепурюють один за одним бараки. Привезли кілька вагонів чудових віденських черевиків останньої моди, блискучих, на рантах, кілька вагонів одноманітних, брунатного кольору, костюмів — штанів і гімнастерок із смугнастого вельвету, сім тисяч картузів, сім тисяч пар білизни; привезли на матраци скирту свіжої соломи.

Десь на території наших робіт наспіх улаштовують лазню, після голярів — миють, парять нашого брата, аж гай гуде…

І за якийсь тиждень — хто б упізнав гаймашкерський табір!?

В день приїзду якоїсь російської князівни з царського двору, оточеної цілим сонмом австрійських, німецьких і мадярських генералів, кількох генералів невтральних країн і червонохресних сестричок, вишикували в таборі сім тисяч (не зовсім, дуже не зовсім повних) таких чистеньких, таких умитеньких молодців у хороших, нових костюмах, у блискучих віденських черевиках на рантах, що поглянути — душа радується!

Роздали зранку того дня по пів буханки (подвійну порцію) чистого кукурудзяного, вже без брудної сіруватої домішки, хліба, наварили повні казани густого варива з каштанового борошна, — прошу вас, російська князівно, — погляньте, як живеться вашим славним бійцям у благословенній Австро-Угорській державі!..

Вона, пишна російська князівна, з усім почетом пройшлася повз наші ряди — висока, худенька, ще молода дівчина, в багатому шовковому вбранні, з червоним хрестиком на грудях і на білій хусточці, обдивилася в лорнетку послужливо показану якимось старшим барака сьогоднішню порцію хліба, її підвели до одного казана й дали при ній якомусь невтральному генералові на язик покуштувати сьогоднішього нашого обіду, а він поцмакав і похвалив; дали їй глянути в чисто виметені бараки з новими матрацами, що понадималися горами, і всім тим дуже зворушили високу гостю…

Вона стала перед серединою багатотисячного карре, вишикуваного струнко і непорушно, і зволила виголосити до нас промову, якось не вимовляючи звуків «р» та «л».

— Ну, что ж, бгатци, я віжу, вам тут непгохо жівйотся… Вот пошгйот Господь, ского окончітся война і ви вегньотесь бгагопогучно на годіну… Потєгпітє, а ми о вас, догогіє пгеньонниє бгатья, помогімся єщо, как могімся і тепегь на вашей догогой годінє… Ми вас нє забудєм… Досвіданія!

Зробила рукою якийсь невиразний жест і попливла, оточена генералами й червонохресними сестричками.

Треба було кричати «ура!», але гукнули не в лад, по-дурному, тільки декілька унтерів.

Хтось поткнувся був до князівни з учорашньою порцією хліба, малою, як курячий пуп, і гливкою та сірою, як земля; хтось наважився був щось гукнути про знущання, але тих неприкаяних зацитькали, зупинили, заздалегідь начальством проінструктовані, годованці владущої сили — толмачі, старші бараків та їхні поплічники і на тому й скінчилося наше святонько!..

А скарг на знущання мадярське начальство, видно, таки боялося, бо за день перед приїздом князівни десь забрало з табору і оберляйтенанта Беньку, і найлютіших, найважчих на руку, дозорців робіт, і навіть декого з яничар-пригінчих, а між ними й унтера Богданова.

Вернулися вони всі до Гаймашкеру десь тільки через тиждень.

А тут, не встигла ще, мабуть, князівна і в поїзд сісти в поворотну на «годіну» подорож, як од нас одібрали — і костюми, і розкішні черевики, і кашкети, і білизну, а роздали назад усім, одібране перед приїздом князівської контролі, наше вошиве лахміття.