Записки Полоненого

…І тільки в цю ніч, коли той народивсь,
Що першим був, перший сльозами заливсь,
Над долею матері плакав-ридав,
Але небезрадно — в сльозах гартував,
В горнилі душі меч двосічний кував:
Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,
Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, —

У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,

Надійний вінок одягаю рясний.

І жду, не діждуся, коли вже прийде

Той местник, що нових борців приведе;
Той местник, що вимріяв перший мій син
В часи безголов’я, найтяжчих годин,
Оддавши для його, за його усе,
За того, хто волю мені принесе…

І жду, не діждуся, коли він прийде

І волю і правду мені приведе?..

(Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).

Козак:

«І знов до могили я йду в порожні, —
Біль в грудях гадюкою вється…
І досі не світять, не сяють огні
В горнилах, де зброя кується.

Ще й досі приборкані, приспані сплять, —

Будив, — деж там їх добудитись?
У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,
Щоб в ярмах і далі плодитись…

(Побачив жінку).

І знову в жалобі, заковану тут
Я матір ще раз зустріваю…
О, муки! Заліза невільничих пут
Ще й досі порвать не здолаю!

І чим же утішу невтішну її,

Коли нерозумнії діти
До слів найсвятіших байдужі, німі, —
Їм кров’ю б писать заповіти!

Яке тепер слово рухливе, живе

Утіхою може їй стати?
Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, —
Про волю він буде співати.

Тепер же її хоч замість колючок

Надійним вінком заквітчаю, —
Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок
Спасає її від одчаю.

(Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)

Жінка (тихо):

…Любий, славний сину мій
Як то мало тих надій…
Як то скоро всі вони
Обертаються в терни…

2-й салдат (З’являється ізза сцени. Рухи й бліде лице — виказують муки. Ступає непевно.):

Мій рідний край политий кров’ю дідів,
В чужих руках, а я… на службі у катів…

(Заходить знову за сцену.)

Козак (до могили):

Озвися, пославший по світу мене,
Чи довго мені ще блукати,
Немов у пустині гукати?
Чи скоро у грудях рабів спалахне
Гнів помсти за муки, за горе,
За Матерні муки, насильства, за болі,
За рабство синів, за наругу неволі, —
Озвися, чи довго, чи скоро?

Голос з могили:

Іди, буди,
Ще раз, ще раз;
Іде, гряде
Великий час!

Козак:

Іду, іду
Борців зберу і поведу…

(Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з’являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно — за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).