Записки Полоненого

Уже місяць, як фронт зупинився в Мазурських озерах, і день-у-день одбувається вже не маршова, з довгими переходами, несподіваними наступами й відступами на «заздалегідь підготовані позиції» війна, а одноманітне, тягуче, з дрібними вилазками, незначними атаками на окремих ділянках, систематичне винищування людей — так звана, війна позиційна.

Штаб полку розташувався зовсім близько — за п’ять чи шість кілометрів од окопів — знову в якомусь поміщицькому маєтку, за тридцять кілометрів грунтовно осів штаб корпусу з величезними штабами служби, з добре налагодженою поштою, а надто — з пакунковим відділом.

З мотоциклом робити майже нічого — коли доведеться раз на тиждень з’їздити до обозу другого розряду, що між полковим та корпусним штабами, а ще рідше — до самого корпусного штабу, то то й усе.

Бувають дні, коли здається, що й війна відійшла десь у минуле, що живемо ми просто на мирному стані, випадково тільки потрапивши в трохи незвичне оточення. Щодня з польової корпусної пошти привозять вози пакунків — це далекі родичі надсилають гостинці з дому; почали тут уперше привозити й роздавати колективно зібрані десь у глибокому запіллі, всередині країни, індивідуальні подарунки, що складалися найбільше з торбинок на тютюн, коржиків, часом цукру, шоколаду, з неодмінними листами всередині пакунків — од якихось невідомих жертводавців — найчастіше ображеного долею жіноцтва — дівчат, удовиць, просто «сестриць…»

Вільними днями штабні офіцери влаштовують грища на подвір’ї, боряться, бігають, бавляться, як школярі. Чекаємо миру. Чутки — одна за одну надійніші — принадні чутки повзуть і повзуть — на Різдвяні Свята будемо вдома, найпізніше — на Водохреща…

Але саме перед Різдвяними Святами фронт заворушився. Почалися вперті, настирливі наступи-атаки німецького війська: німецьке військо, як оповідали припадкові полонені, має завдання — піднести кайзерові новорічний подарунок — вигнати росіян зовсім із землі Німецької.

Через те день-у-день клекотить на всьому фронті, через те немає тієї ночі, щоб на всій лінії не відбулося кілька кривавих, страшних атак.

Через те вдень з горища двоповерхового будинку, де отаборилася вся команда зв’язку нашого полку, видно в бінокль, як під самі німецькі окопи часто під’їздять нові та нові ешелони свіжого поповнення, як тут таки, нашвидку вишикувавшись і розсипавшись розстрільною, це свіже поповнення, просто з вагонів, стрімголов кидається в атаку й гине, достоту скошуване нашими кулеметами, рушницями й шрапнелями.

Між нашими й ворожими окопами — найбільше сто кроків, а на тих ста кроках набито за кілька днів гори, страшні гори — і наших, і німців. І ніяк ховати. Поки тривають добрі морози — байдуже, а тільки пригріє вдень сонце, потепліє в повітрі, і несе звідти млосним трупним запахом.

Всі намагання якось договоритися з ворожою стороною — поховати набите людське м’ясо, щоб застерегти здорове повітря живим — ні до чого. Ворог мав завдання — за всяку ціну до дня нового року подарувати кайзерові високу перемогу, і гнав, і гнав усе нові й нові ешелони, а в наших кулеметах закипала й випаровувалась вода від безнастанної, ретельної роботи.

На добу відбувалося по десять, дванадцять атак. Рідшали людські ряди, але ззаду, з глибини невичерпного людського муравлища — старої, сонної, очманілої в патріотично-войовничому чаду Росії — безперестанку сунули й сунули — так само, як і там, у німців — нові й нові поповнення.

Коли після тижня безнастанних боїв, змінялася рота і їй давали два-три дні перепочити, щоб перевірити лишки особистого складу, поповнити поріділі ряди бороданями з нових партій і наспіх навчити їх премудрощів теперішньої війни, — не відпочивала рота. Були бо ці дні неспокійні, метушливі — з ранку до вечора людей тримали на ногах, маршували люди, їх навчали, вишколювали, і глухе, люте обурення вже починало світитися з очей перетомлених тижневим нелюдським напруженям і поневірянням в окопах людей, а недосвідчені поповненці тільки зрідка, в короткі хвилини перепочинку від маршувань, тужливо запитували:

— Ну, як воно там, браток, — страшно?

І показували — не рукою, а тільки невиразним рухом голови туди, де запінено цокотіли кулемети, вибухали гранати, гарчала й гавкала артилерія.

— Ось підеш і побачиш…

І в цих відповідях звучало часто безмежне презирство до людей, що не пробували ще окопного життя, що вилежувалися вдома на теплих печах, коло затишних спідниць, а може й гаряче бажали, щоб і їх швидше погнали — на власному досвіді зазнати того, чого ніякими людськими словами не перекажеш, чого ніякими фарбами не змалюєш, — зазнати, як ми «кров проливали…»

На такі відповіді бородані ніяково зщулювалися, тоскно поглядали навколо маленькими, з поза навислих брів, очима, лунала команда «смірно!» і роту далі водили, муштрували, вишколювали.

Щоб на третю ніч послати в окопи.

Хому Мельниченка зустрів я в полковому «клюбі» того вечора, коли його рота змінилася для відпочинку й поповнення.