Записки Полоненого

А над нами пекельна какофонія не вщухає… Здається, не Коваленкова черга зв’язувати дріт, але я — старший, він мій помічник — то дарма, що він мене тількищо відкопав, — я чиню юдине діло — посилаю Коваленка… Його трясе пропасниця, але він лізе і востаннє налагоджує наш зв’язок із штабом шостого фінляндського полку стрілецького. Сонному поручникові Травінському я гукаю в телефон, що треба штабові тікати, що й лівий і правий фланги наші здалися в полон, що німці обходять, оточують, і чую в відповідь майстерно закрученого матюка.

— Што ти єрунду болтаєш, трах-трах-тара-рах! Забуваю, що він — офіцер, не своїм, владним голосом наказую покликати до телефона полковника Кельчевського.

Щось раптом змінилося в світі. Секунда, дві, три — немає вибухів. Хвилина, дві — мовчать німецькі гармати й проти нашої ділянки…

На окіп вискакує розкуйовджений, увесь у глині, ротний — унтер із поляків, і перемішуючи лайку рідною йому, польською мовою, з російськими матюками, командує своїй роті:

— Кидай зброю, вгору руки, й до них, пся-крев, бо переріжуть, як собак, усіх!

Полковник Кельчевський вислухав нервово і, як належало порядному командирові, не забув спитати:

— А що ж із тобою, голубчику, буде?

— А до мене ось біжить німець із настовбурченим багнетом — як не заріже, то житиму, пане полковнику… До побач…

Німець своїм багнетом перерізує мій зв’язок, і ще за двадцять кроків рухами показує, щоб я підвів руки вгору.

Коваленко витягся — блідий, як сама смерть: його піднесені вгору руки не хочуть його слухати, тремтять, зводяться, корчаться.

Ліворуч од нас, геть позад нашого окопу, кар’єром вилетіла з долини німецька батарея — чотири гірські «плювалки» — миттю розташувалася і вже б’є в наше глибоке запілля, не дає відступати.

Все це спостерігаю в одну мить, коли випростовуюсь в окопі і, згадавши, що за емблему миру всюди править біле, лізу в кишеню по мою, не зовсім білу, хустинку, щоб нею махнути ворогові.

А він біжить — у нього налиті кров’ю, розпалені очі, на його довжелезному багнеті-ножі блищать крапелинки дощу, як роса на схід-сонці — значить, він ще нікого не зарізав сьогодні…

Мій рух до кишені здався німцеві за ворожий рух: може, я гранату поліз діставати, — він зупинився за десять кроків од мене, клацнув замком, наставив цівку — одна тільки манісінька часточка моменту… і я дістав свою хусточку і махнув нею в повітрі… Рук угору так таки й не підняв.

Німець миттю опустив цівку.

ІІІ. В НЕВОЛІ

ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!

Нас пильно обшукали; до цього гефрайтера 221-го регіменту інфантерії (піхотного полку), незабаром підійшло ще кілька розпорошених по полю німців, і коло нас почалася у них розмова.

З дому я знав кілька німецьких слів — отаких, як «дер тіш» (стіл), «дас васер» (вода), але тут вони не здалися мені ні до чого…

Дарма намагався наш переможець заговорити до нас, і говорив щось довге й запальне, щось переконливе — ми стояли, як два молоді дубки тихої погоди…

— Правда, німчику, гефрайторе 221-го полку, я знаю ще двоє ваших слів — «лебен» і «лібен» — жити й любити. О, як я хочу жити, і які багаті у мене перспективи на життя, тим часом, як у вас, а, зокрема, у тебе, мій переможцю, ті перспективи — ой, та й невиразні…

Я не скажу тобі про це, бо однаково ти мене не зрозумієш, як нічого з твоєї мови не розумію я — пізніше, коли я пройду всі ваші чистилища й залишуся живий, я присвячу тобі свого воєнного вірша, що звучатиме отак:

«Як німець з окопу мене забирав,
Він руку мені по-братерськи подав:
«Альзо, камерад, — забезпечений ти,
А я ще в те пекло повинен іти…»

І в чорних очах, як здалося мені,

Погасли на хвилю завзяття вогні;
Скривилися в усмішку юні уста:
«Бог знає, що там ще мене дожида…»

«Форверрртс!» — настовбурчивсь, оскаливсь багнет,

Знов блиснули очі — подався він вперед…
Заходило сопце. Я сонце вітав,
І «завтра» зустріпути впевнено ждав.

Минали мінялися ночі і дні, —

Я двічі співав уже гімни весні,
Та їх ляйтмотивом: «Альзо, камерад,
Давно б я з тобою мінятися рад…»

А тепер, німчику… ой, чого то в тебе так погано блищати стали очі? Чого ти так пильно роздивляєшся мого нагана? Чого ти зводиш його мені до чола цівкою й несамовито гукаєш:

— Дум-дум?!

Свідомість мені прорізує блискавка здогаду: та ж він звичайні наганівські, з укороченими носками, кулі, вважає за «дум-дум» — розривні кулі, а за «дум-дум» є навіть за теперішньої «гуманної» війни — нікому і ніякого милосердя…

— Ні, ні, ні! — кричу я несамовито і пропоную (дією, образом, а не словом) німцеві спробувати ці кулі он на тому обрубкові дерева…