Записки Полоненого

Днями прислухаюся до розмов місцевих старожилів, несподівано натрапляю на оповідання, цілком варте уваги й віри, з історії естергомського табору.

Он ота гора коло самого табору, на південно-східньому боці, може документально підтвердити правдивість цього оповідання. На тій високій-високій горі бовваніє почорнілий уже від часу, невеличкий хрестик, а під тим хрестиком закопано в братерській могилі дев’ять тисяч трупів сербів.

То були і вояки сербської армії, захоплені в полон за перших уже боїв у серпні 1914 року, і тисячі цивільного населення — з жінками й дітками — зігнані до Естергому розпаленими Сараєвським убивством, «доблестними» полками старого Франца-Йозефа, з тих, що їх не дорізали славетні саксонські полки смертників із адамовими головами на касках — емблемами безмірного героїзму й безмежної жорстокости. Славетні саксонські (чи вестфальські, хіба не однаково?) полки німецького кайзера, вирізуючи сербів, бродили в крові людській по коліна, і цей нечуваний героїзм, коли щасливо для Німеччини скінчиться війна, безперечно, дасть тим полкам смертників обновку до уніформи: вони, напевне, матимуть на казенних чоботях, отак десь на горішньому кінці халяв, червоні смужечки з сап’яну на спогад про людську кров, що в ній треба було так глибоко бродити… Усіх тих дев’ять тисяч сербів зігнали сюди, коли ще в Естергомі й натяку не було на добре впорядкований табір, огородили колючим дротом і тримали осіннього й зимового холодного часу під одкритим небом — обідраних і голодних — доти, поки всіх дев’ять тисяч не перетягали на оцю високу-високу гору, під той маленький, почорнілий уже від часу, хрестик.

Прокляття війні!

Один тиждень нудного, ситого, бездіяльного життя в Естергомі здався страшніший за багато попередніх поневірянь наших, і коли нам оголосили, що виряджають таки, нарешті, на роботу, вся тисяча легко зідхнула.

ГАЙМАШКЕРСЬКА КАТОРГА

Перед тим, як вирядити з Естергому далі нашу, неповну вже, тисячу ще раз перевіряють, доповнюють, іще раз миють у лазні, взувають. На мої босі ноги дістаються новісінькі австрійські солдатські черевики, з густо підкованою цвяхами, дебелою підошвою — не в міру великі й важкі, але й за те спасибі. Я вже не буду тепер збивати до крови, до струпів свої ноги в переходах кострубатим бруком, у перегонах приспішеними маршами од станцій залізниць до таборів.

З Естергому повезли на південь. Проїздимо Будапешт, Цеглед, Кечкемет і, нарешті, зупинка коло невеликого містечка південної Угорщини — Гаймашкеру, що його й на порядних мапах не знайдеш, як не знайдеш на порядних мапах мого далекого-далекого, рідного Канева з восьма тисячами населення за переписом 1897 року.

Із дорожніх вражінь тільки й лишилося в пам’яті, що незрівняна краса угорської столиці Будапешту, розташованої по обидва боки тиховодого Дунаю, та невеличка пригода, що сталася мені в цій столиці.

Тут, у Будапешті, на вокзалі, з чверть години стояв чогось наш поїзд, і нам дозволено було повиходити з вагонів. Добре пам’ятаючи, що на кожній станції у нас, на безмежній Росії, завжди можна добути окропу, чи, бодай — літепла — перевареної води, я, трохи розміркувавши, подався від свого натовпу з казанком до вокзалу. На дверях стояв чисто, навіть шикарно одягнений у сіро-синій, новісінькій уніформі, австрійський унтер-офіцер.

Місяць перебування в оточенні, де лунала тільки угорська чи німецька мова, не минув для мене марно: я вже знав зліпити кілька фраз по-німецькому, гірше — по-мадярському.

Ще здалека міряю очима струнку постать набундюченого унтер-офіцера коло вокзальних дверей, вирішую, що подібний він більше до німця, ніж до мадяра, підбігаю, стаю струнко і, козирнувши, випалюю поспішно, надзвичайно чемно:

— Гер цугс-фірер, заген зі, біте… де тут окропу дістати? (Пане унтер-офіцере, скажіть, будьласка… — кінець фрази вийшов у мене і не по-німецькому, і не по-мадярському, а по-своєму, по-українському…).

Герові унтер-офіцерові неприємно пересмикнулося обличчя, він оглядає мене блискавичним, зневажливим поглядом, і рубає:

— По-чеську, брате! По-чеську!

І в тому «по-чеську» я відразу почуваю всю його люту зненависть до всього німецького, пригадую те, що знаю з історії віковічної боротьби чехів за свою культурну й національну незалежність проти німецького поневолення, — мені стає неприємно й соромно — аж моторошно. По-чеському я не знаю жодного слова.

Але пригадую спорідненість слов’янських мов і белькочу — невпевнено, правда, чистою українською мовою:

— Та я, пане унтер-офіцере, хотів би тільки спитати, де б у вас тут окропу на чай розжитися…

Набундючений унтер-офіцер мило посміхається — він удає, що зрозумів мене якнайкраще, і пропонує негайно вертатися до вагонів, бо до вокзалу вхід нам заборонено, окропу у них не роздають по-дурному, а до речі, вже й потяг наш має зараз рушати… і сипле-сипле, як горохом, чеськими фразами, з яких ледве десяте-двадцяте слово доходить до моєї свідомости.