Записки Полоненого

Ляйтенант Дітріхс, очевидно, це зважив із цілковитою німецькою пунктуальністю (це був невеличкий на зріст, із маленьким, як кулачок, обличчям і тоненьким, дитячим голоском, зовсім молодий ще, чистокровний німчик), і з другого дня відразу почав нам роботу збільшувати та збільшувати.

Незабаром дійшло до того, що ми вже за найбільшої спритности в роботі, чергового завдання виконувати не встигали. Особливо, коли ще на перешкоді ставали такі непереможні обставини, як саботаж угорського сонця. На цьому грунті згодом почали виникати неприємні суперечки у нас із ординарцем Бемом, що одного разу привели до гострої моєї з ним зутички, яка кінчилася б для мене зовсім трагічно, коли б не надзвичайна добрість симпатичного інженера Дітріхса.

Але про це — потім. Зараз я хочу згадати, як несподівано круто змінилося на гірше наше загальне таборове життя.

Поки годували нас аж занадто добре густими рижовими, ячмінними та квасольними кашами, здавалося, що і з тими неймовірно тяжкими умовами роботи по вісімнадцять годин на добу, вся маса мириться й тягтиме ярмо мовчки, без нарікань, без протестів, до безкраю.

Але однієї, зовсім неприємної п’ятниці, — сталося це вже десь через три тижні, як ми прибули до Гаймашкеру, — усім нам, замість звиклої, густої наїдної «менажі», розлили куховари в казанки по корячку брудної, несолоної водички, що мала являти собою суп із квашеної капусти. Ми хутко дізналися, що на п’ятдесятвідерні кухонні казани кидалося тієї капусти по одному кілограму. Виходило так, що «капустина за капустиною ганяється з хворостиною…»

Ніхто того дня не обідав, вариво всі повиливали в убиральні — довгі й широкі ями, побудовані тут же, відкрито, на подвір’ї, з довгими кладочками над ними, що на них сідає відразу по тридцять-сорок чоловіка, — але нікого це особливо не стурбувало, бо вважали, що це явище цілком випадкове.

— Не інакше, як через те, що сьогодні — п’ятниця…

— Авжеж, люди вони віробожні…

— А хіба раніше п’ятниць не було, а не постили ж отак?

— А може це особлива яка п’ятниця?..

— Дурниці: просто вирішили люди дати переміну…

— Бо й правда, що очортіла вже та щоденна густа кваша…

— Глядіть, хлопці, щоб не плакали за квашею…

— Подумаєш, — не бачили горя!..

Так потішали себе, розважали, з сьогоднішнього дня засуджені чиїмось зловісним розпорядженням на повільне голодове вимирання, виснажувані каторжною працею, сім тисяч гаймашкерських рабів.

Бо другого дня була вже й субота, а третього — неділя, а потім знову всі дні тижня, а за ними дні й другого і третього, і т.д. тижнів, а в наші казанки однаково щодня потрапляла брудна, несолона рідина, де — коли не горошина за горошиною, то пшонина за пшониною ганялися з хворостиною…

Удвічі зменшили й порцію хліба: досі видавали кілову буханку на двох, відтепер — на чотирьох на добу. Скасували сахарин до ранкового й вечірнього чаю, а варили його в тих самих казанах, де й «гімель-зупи» (небесні, тобто, порожні, повітряні супи), ніколи казанів не миючи.

Багато пізніше ми дізналися, що так щедро годував нас напочатку, недовгий час, приватник-підрядник, що взявся був будувати це воєнне місто під Гаймашкером, на власні кошти, але хутко відмовився від підряду, чи був од нього усунутий, а нас узялося тепер харчувати австрійське військове інтендантство, прокляття на його голову!..

Коли досі, — дарма, що робота, здавалося, до краю виснажує людей, — часто липневими ночами вибиралися з бараків гуртки молодших і годинами виспівували, найбільше українських, мелодійних пісень, то тепер починаючи від нашої «страсної» п’ятниці, гаймашкерський багатоголовий табір одразу неначе завмер.

Поприходивши з роботи, люди камінням падали на вошиві матраци, часом блукали попід бараками тінями, тинялись навколо кухонних смітників, довго й уперто порпалися в покидьках, вишукуючи хоч лушпиння з картоплі, чи кістку з оселедця, обсмоктану куховарами-мадярами. І спали, спали ночами невпокійно.

Рідко коли спав тільки сербський барак. Був такий окремий барак, повно набитий сербами полоненими — стрункими, високими, чорнявими краснями, яким мадярське начальство ніколи не давало спокою ні вдень, ні вночі. На кам’яноломнях серби працювали однаково з нами, але наглядачів мали найлютіших; до них приставляли навмисне тих мадяр вояків, що або самі зазнали болючих поразок на сербському фронті, або повтрачали на тому фронті когось із своєї рідні.

За найкращий зразок такого бузувіра-доглядача, що в ньому сконденсувалася вся лють, яку тільки можна вигадати найбуйнішій фантазії, правив віце-комендант робіт, обер-ляйтенант Беньку. Але про нього — пізніше.

Коли сербський барак повертався з роботи до табору разом із нами, і коли ми, напившися мадярського «чаю», мали право на відпочинок, сербів гнали чистити ями-убиральні, запрягали їх у двоколки з діжками і на цілу ніч гнали вивозити «золото» десь далеко за межі табору й самого містечка Гаймашкеру.