Записки Полоненого

«Як трапиться часом, — до вас забреде
У сірому вбранні людина,
Що зветься солдатом — він, здалека йде, —
Його привітайте, як сина.

Він, змучений буде, голодний вкінець —

Поїсти, спочить йому дайте;
Тягар він, несе, його доля — терпець;
За кого? За що? Не питайте…

Він, сам, вам, розкаже, що кинув діток

І жінку в далекому краю
На ласку недолі… Терновий вінок
Їх, сиріт безрадних, чекає.

І тяжко зідхає він…

 А може й не так:
Засмучений образ прекрасний
В душі своїй носить сердєшний юнак,
Тоді він, ще більше нещасний.

Розрадьте, як можете: Вислів чуття

Полегкістю хай йому стане,
Промінням, у пітьмі сумногожиття,
Бальзамом, сцілющим, на рани.

Хай буде то ворог — не треба зважать —

Він ворогом, став по неволі;
Для вас він — ЛЮДИНА, для вас він — солдат,
Він пасинок щастя і долі.

Буває, і я забреду десь на мить

Безсилий, в привітну хатину,
Розвію там смуток, що давить, гнітить,
Душею і серцем спочину.

Та тяжко буває, ох, тяжко мені

І прикро в тій хатці зустріти
Байдужість, погорду, докори страшні,
Замісто людського привіту…

І серце застогне в образі німій,

Незримими слізьми заллється;
До вас в ті часи, дорогі ви мої,
З проханням одним воно рветься:

Як трапиться часом, що зайде до вас

У сірому вбранні людина —
Чи рано, чи пізно, хоч в північний час, —
Його привітайте, як сина…»[2]

Мені все ще здається, що це — сон мій у закинутому на полі куренику, але в хату поволі набивається сила реальних людей. Це — найбільше молодиці двірської служби. Зчиняється цілий лемент, коли господар оповідає їм, як він мене знайшов, а я бачу з його рухів, що оповідає саме про це, молодиці айкають, ойкають, скрутно крутять головами і співчутливо пригортають мене зажуреними очима. А як господар вимовляє, майстерно імітуючи мій голос, «кува-кува», вони раптом заливаються гірким плачем… Ох, і соромно, ох, і прикро ж мені було, що не вмів пояснити, що «кува-кува» могло б тільки колись бути, бо я безмежно люблю малят… Та що робити!?

Спирт паралізує, млоїть, хилить до сну…

А коли господиня, непевна, чи я вже нагрівся, гостинно садовить мене коло печі, я раптом пригадую, що в скинутому в сінях лахмітті лишилася моя записна книжка — смертний вирок мені на той випадок, коли ці симпатичні люди таки віддадуть мене жандармам… Миттю проходить сонливість, я кидаюсь до сіней, не на жарти перелякавши всіх присутніх, і зараз же повертаюся назад, міцно притискаючи до грудей у кишені нового піджачка свій скарб.

У сім страшенно хочеться зо мною говорити, але — ні вони мене, ні я їх не розуміємо. Тоді приходить «толмач» — маєтковий свинопас, маленький на зріст, невідомої національности чоловічок, що гордо видає себе за «словена», але зрозумілих мені слів знає тільки троє: «словен», «гору» і «до́лу». Коли він вимовляє двоє останніх слів, що значіння їх спочатку для мене так само незрозуміле, то відповідно підводить чи опускає руку, і я тоді розумію ці слова. А більше я не втну з його мови нічогісінько.

Проте, він робить вигляд, що прекрасно розуміє мою — чисту українську мову і, вислухавши мою довгу тираду про те, що тікаю я з тяжкої неволі на Дніпро, до рідних, до Дівчини, і що я прошу переказати тут усім (бо вони мене не так зрозуміли), що ще не маю «кува-кува», але дуже хотів би колись мати, він безцеремонно, по-свойому, «перекладає» щось дуже жалісливе молодицям, бо вони просто починають вити…