Записки українського самашедшого

Бомжі між собою мирять, не б’ються. А це з певного часу порушила їхню гармонію бомжиха, не так стара, як самознищена, теж з фіолетовим носом. Вони її спробували відігнати від свого джерела існування. — Люді, помогітє! — так відчайдушно зарепетувала вона, що всі кинулися до вікон, перехилилися з балконів, думали: грабують, убивають. — Хлєб отнімают! — несамовито репетує обвішана торбами бомжиха, спокійнісінько собі йдучи.

А за нею двоє бомжів, теж обвішані торбами, вона тримає їх на дистанції своїм лементом. Але час від часу озирається і, вже маючи глядачів зі всіх вікон, завдає бомжам остаточного морального удару: — Кучмовскіє ублюдкі! — І от саме це допекло їм найбільше. — Ах, ми кучмовскіє! — і вони наддали ходи. Тут вона вже зрозуміла, що буде бита за образу честі, і теж наддала.

Взагалі голоси нашого двору — це окрема тема. Колись, у моєму дитинстві, дзвеніли чудесні дитячі голоси, жили тут переважно інтелігентні українські родини, і яка це була радість гратися з тими дітьми? Ігри були гарні, натепер уже цілком забуті, — в піжмурки, в гилки, у квача. Потім відбулися всілякі обміни, продаж, родинні передислокації, хтось помер, хтось переїхав, і так швидко до невпізнанності інша стихія затопила наш двір. Тепер побільшости чутно лайку, дефективний суржик і мат. Часом виє чиясь іномарка. Двоє глухих ветеранів бесідують про політику. Гавкають пси. Ревуть мотори. Скрегочуть залізні двері гаражів. П’яна компанія варнякає на балконі, порожні пляшки брязкають об асфальт. І щороку в одному й тому ж місці вигризає яму бульдозер, шукають якусь трубу, торік уже так-сяк полатану, паліативно латають і знову, до наступного разу, наглухо утрамбовують катком.

Дітей без дорослих уже не випустиш на подвір’я, хіба що зграйкою пройдуть школярі. Ось і зараз: ідуть, розхристані, за плечима ранці, зовсім ще діти, роти позатикувані сигаретами, мат-перемат. І все чужі. Власне, хто мені тепер не чужий? Старі чужі, бо консервативні. Молоді, бо дуже продвинуті. Найменші, бо вже матюкаються.

Цього ж року і наш малий піде до школи. З Борькою в один клас. Може, пошукати якусь іншу школу? Але ж і там буде якийсь Борька.

До речі, цей рік — це ще й Рік Дитини, «рік реалізації всіх прав дітей усього світу». Добре сказано: всіх прав і всіх дітей.

В Ліберії діти стрибають на милицях, підірвавшись на мінах.

В Африці мруть від голоду, сухі, як стручечки.

Експлуатується дитячий труд. Розцвітає педофілія. У Москві розкрили організаторів сайту «Голуба орхідея», що продукували дитяче порно.

Вже й у нас, у нашій колись патріархальній нації, де материнство й дитинство цінувалося понад усе, є увесь цивілізаційний набір сучасності — і покинуті діти, і продані, і вкрадені, й наркозалежні, і народжені від хворих на СНІД матерів, і безпритульні, що тиняються по вокзалах, повтікавши від батьків-алкоголіків. Тисячі безпритульних дітей — більше хіба що у Бразилії.

Нарешті прийшли сантехніки. Один з одірваним рукавом, другий з розстебнутою ширінькою. Щось там крутили, прикручували. Одремонтували. На третій день знову потекло.

— Бо мужчина повинен уміти все сам, — сказала дружина.

Мудрість мужчини — промовчати, коли говорять стихії.

Теща любить астрологічні прогнози, вичитала про Риб: «Бережіть нервову систему». Дружина у мене Риба, інтуїтивістка. Реагує на кожну дрібницю. Теща попереджає мене: «Над вами скупчуються хмари, тому в першій половині тижня не беріть на себе роль громовідводу». А в другій можна.

Хмари наді мною справді скупчуються. Чутка, що на фірмі будуть великі скорочення, можу втратити роботу. Дружині не кажу, бережу її нервову систему.

На Водохреща вони з тещею пішли святити воду — теща боїться вулиці, машин, світлофорів, сама не виходить. Думаю, що й найбезстрашніший середньовічний лицар, у всіх своїх обладунках, якби опинився тепер десь на перехресті сучасного мегаполіса, то брязнувся б, непритомний, на проїжджій частині від того шуму, гуркоту й миготіння, і викидних газів.

Із церкви прийшли просвітлені, теща позначила крейдою хрестики на всіх дверях. Але сказала, що свячена вода тільки для малого. Дорослі можуть і таку. Наслухалася по радіо, яку ми воду п’ємо. Я вже на це не зважаю. Бо що ж рефлектувати, що ми п’ємо, що їмо, яким повітрям дихаємо, — все одно іншого у нас нема. Вся Україна фактично у зоні ризику. П’ять атомних станцій, безліч техногенно небезпечних об’єктів, військових складів, сміттєзвалищ, абияк прикопаних відходів. Може, ми вже й м’яса скаженого спожили. Воно тепер в Європі дешевше, знайдуться спритники, що завезуть всяку убоїну. Контроль ненадійний, діагностичних систем нема. Втім, один заступник міністра сказав, що ящур нам не страшний — ми його з’їмо.