Казимир Ягайлович не реагировал на конфликты в восточной части своей страны, провоцируя разделение православных княжеств. Эти войны отвлекали силы ВКЛ и Кракову можно было не беспокоится о литовском сепаратизме. Чаще всего, государственные деятели стремятся к увеличению размеров своего государства. Казимир Ягайлович поступал наоборот. Его странная на первый взгляд политика объясняется тем, что полонизация всей огромной территории Великого Княжества Литовского была невозможна. Нечто похожее происходило и в XX веке, после Советско — Польской войны 1919–1920 годов. Тогда большевики ради сохранения своей власти были готовы на что угодно. При подписании Рижского мирного договора 1921 года, поляки отказались от аннексии центральной части Белоруссии, включавшей Минск. На тот случай, если поляки передумают, Сталин в 20-х годах строил на границе с Польшей знаменитую линию Молотова, множество мощных дотов которой сохранились по сей день. На случай сдачи Минска и переноса столицы, в Могилёве были построены точные копии всех административных зданий. Но полякам было не до того, они были заняты полонизацией Западной Белоруссии. Даже во время войны, в расчете на послевоенное переустройство границ, чтобы не дать возродиться белорусскому национальному самосознанию, действовавшая партизанскими методами польская «Армия Крайова» целенаправленно уничтожала белорусскую национальную интеллигенцию.
Казимир не мог представить, что его политика провоцирует создание нового государства, представляющего прямую угрозу Польше. Примеров вскармливания своих будущих противников предостаточно и в наше время. Например, из-за незнания собственной истории, в начале 1990-х годов Россия вооружила и снабдила всем необходимым Конфедерацию горских народов Кавказа. Всё это делалось ради поддержки абхазов, воюющих против Грузии. Российское телевидение восхищалось успехами «абхазского батальона» и «толкового майора Басаева». Естественно, выполнив поставленную задачу, «друзья» не спешили сдать оружие и устроиться работать на заводы. Бывший советский генерал Джохар Дудаев, загнанный в угол московскими политиками, вместо того чтобы бороться с антироссийской оппозицией предпочел ее возглавить.
Многомиллионные американские пожертвования «друзьям» — талибам, воевавшим в 1980-х годах против советских войск из этой же серии.
Вот что пишет о событиях XV века П.Урбан в своей книге "У сьвятле гiстарычных фактаў"[3]:
"… Найбольш трагічнымі для ВКЛ былі падзеі 1479–1480 гадоў. З дапамогай ураду ВКЛ у Ноўгарадзе рыхтавалася паўстанне супраць Маскоўшчыны. Быў зроблены антымаскоўскі саюз з ханам Залатое Арды Ахматам, і да падобнага саюзу даходзіла зь Лівоніяй і Швэдыяй. Апрача таго, увесну 1480 году супраць Івана ІІІ узбунтаваліся ягоныя браты, якія із сваймі сем'ямі й войскамі перакачавалі на ўзмежжа ВКЛ і навязалі кантакты з Вільняй дзе ў тым часе знаходзіўся сам Казімер. Прадбачваючы пасыўнасць Казімера, яшчэ ў 1479 годзе Паны-Рада й спецыяльна скліканы сойм дамагаліся ад Казімера, каб ён вялікакняжую ўладу ў ВКЛ перадаў аднаму із сваіх сыноў. Дамаганьні гэтыя ўзмоцніліся ўзімку й ўвесну 1480 году. Гэтым ВКЛ імкнулася пазбавіцца ад Казімера й разьвязаць сабе рукі што да Маскоўшчыны. Дамаганьні гэтыя, бясспрэчна, маглі значыць і поўны разрыў з Польшчаю, а таму Казімер катэгарычна адкінуў іх, зазначаючы, што пакуль ён будзе жыць, датуль будзе ўтрымоўваць у сваіх рукох уладу ў Польшчы й ВКЛ. Разам з гэтым Казімер катэгарычна адмовіўся подтрымать братоў Івана ІІІ, і яны, адтрымаўшы такую адмову, спачатку зьвярнуліся да Пскова, а тады змушаныя былі шукаць пагадненьня із сваім братам. Тады-ж, увесну 1480 году, Казімер адмовіўся адначасна ад наладжаньня антымаскоўскага саюзу зь Лівоніяй і Швэдыяй ды, нарэшце, пакінуў у вадзіноце хана Залатой Арды Ахмата, што даўжэйшы час стаяў на ўзмежжы Маскоўшчыны, дарэмна чакаючы на выступленьне ВКЛ. (отказ в помощи Ахмату и братьям Ивана III — одно событие? Авт.) Не дачакаўшы ўмоўленага падтрыманьня, пры адступленьні хан Ахмат спустошыў усходня-паўдзённыя землі ВКЛ, што было помстай за здраду свайго саюзьніка. Тымчасам, праўдападобна ўзімку 1480 году, Казімер выслау пасольства ў Маскву, прапануючы Івану ІІІ "любовь и докончание", г. зн. наладжаньне мірнае ўмовы. Здаецца, ужо тады Казімер выношваў пляны ўцягнуць Івана ІІІ у гэтак званую кааліцыю эўрапейскіх манархаў супраць Турэччыны, бо ў сувязі з гэтымі плянамі ён не зарэагаваў і на далучэнне ў 1485 годзе да Маскоўшчыны Цьверскага княства — гэтага апошняга саюзьніка ВКЛ на ўсходзе. У гэтым выпадку, ведама, Казімер цікавіўся ня крыжовымі паходамі супраць Турэччыны, але падбіццём Вугоршчыны й Малдавіі, зь якімі Польшча знаходзілася ў канфлікце й на якія яна прэтэндавала. Тым-жа часам, рыхтуючыся да канчатковага парахунку з ВКЛ, Іван ІІІ мантаваў сваю кааліцыю ў складзе Маскоўшчыны, Крымскага ханства, Малдавіі, Вугоршчыны й, навет, нямецкага імпэратара."