Зелена пастка

Рудий Заєць хвалькувато заявив, що має намір виграти партію в шахи, давши мені «фору» — слона і пішака. Грав він справді добряче, змагатися з ним було тяжко, я радів, коли щастило уникнути розгрому і звести партію бодай на нічию. Але ж так хизуватися!..

Ми піднялися на другий поверх, у бібліотеку. Покійний господар дому був не байдужий до книг. Дві просторі кімнати, облицьовані червоним деревом, із шкіряними кріслами та з кришталевими люстрами, аж до стелі заставлені полицями. Рівними рядками вишикувалися корінці атласів, наукових видань з ботаніки, зоології та географії. Цупкий папір, палітурки із золотом. Лише в одному місці я надибав на полиці сиротливий томик: Сервантес, «Дон Кіхот». Та ще дві-три книги поезій… З усього було видно, що викладач гімназії і його дружина ніколи не цікавились художньою літературою. Не тримали в «замку» і звичайних фільмотекстів. Правда, на круглому столі, в кутку, сеньйора Росіта розіклала купу журналів з безліччю фотографій своєї сестри-співачки, Жакової матері. Та ці журнали нам скоро набридли.

Одне слово, читати не було чого. Отож у бібліотеку ми з Жаком навідувалися тільки за тим, щоб посидіти над шахівницею. Кілька разів я зустрічав тут сеньйора Аугустіно. Та і його, здається, не захоплювали оті наукові трактати, пілот здебільшого гортав книги, розглядаючи ілюстрації.

У бібліотеці ми шахів не знайшли. Я пригадав, що минулого тижня ми з Тімом Уїллером грали партію «бліц» у батьковому кабінеті. Залишивши Рудого Зайця нагорі, я збіг сходами на перший поверх, тихенько натиснув ручку важких дверей.

— Вибач, тату, я на секунду…

— Зайди. Я тобі потрібен?

— Хочу взяти шахи.

— Розумію. Невесела погода. — Батько кивнув на заплакані вікна. — Ми тут хоч в затишку, а Уїллеру з людьми в джунглях зараз скрутнувато доводиться. Надіслав годину тому радіограму, повідомляє, що місцевість, де його група, перетворилася на грузьке болотяне море.

— Чому ж Уїллер вчасно не повернувся з людьми до «замку»?

— Нас підвели синоптики. Дощі розпочалися на два дні раніше, ніж передбачалося. Посилати вертоліт у джунглі в таку зливу ризиковано. Доведеться їм потерпіти. Уїллеру не вперше…

У двері постукали.

— Прошу! — гукнув батько.

На порозі з'явився сеньйор Аугустіно. Спершу я навіть не пізнав його. На ньому був чорний лискучий плащ, високі гумові чоботи.

— Вертоліт у повній готовності, шеф! — з незграбним поклоном доповів пілот і відкинув башлик. Він чомусь весь час називав батька «шефом»; спочатку мене це тішило, згодом я звик і вже не дивувався.

— Спасибі, сеньйоре Аугустіно. Скоро розгодиниться. Добре, що ви сьогодні зайнялися машиною. Як виткнеться сонце — негайно ж у політ. Хоч працювати на аеродромі під таким дощем приємного, звичайно, мало. Чарку коньяку?

— Не відмовлюся. — Пілот скинув плащ. — Не дощ, а кара божа, я такого давно вже не пам'ятаю. У місті вода доходить ледь не до колін, вулиці позаливало, ні пройти, ні проїхати. Дорогу розквасило. Всюдихід ледве доповз сюди.

Батько дістав пляшку, чарки. Запитав:

— Які новини в місті?

— Одна балачка, шеф: про випадок у джунглях.

— Є якісь подробиці?

— Вчора забитого привезли до Пері. Два поліцейські ледве не потонули, доки перепливали річку в човні.

— Версія про злочин підтверджується?

— Не знаю. Якщо вірити індіянам… Забитий був молодим хлопцем, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти. Хто він — встановити не пощастило.

— Тобто він нетутешній?

— Саме це найдивніше, шеф. Він належав до індіянського племені галу, про це свідчить його зовнішність. Плем'я мешкає миль за п'ятнадцять від міста, униз по Вачуайо. Там у галу два селища, ці люди добре знають один одного, тримаються разом, їх і водою не розіллєш. Така в них звичка від тих часів, коли вони ворогували та вели війни з племенем каджао. Крім селищ на Вачуайо, більше ніде галу не живуть. Так от, поліція показала фото загиблого вождеві племені. Він заявив, що людина на знімку, без сумніву, галу, однак цього юнака бачить уперше… Дивна історія. На хлопця натрапили в лісі мисливці каджао. Він начебто був ще живий, опритомнів перед смертю і встиг сказати дещо, хоч його слова більше схожі на марення. Поліція передала інформацію в пресу. В газеті вміщено невелику замітку. Ось вона, погляньте.

— Прочитайте, що там написано, — попрохав батько пілота. — Я все ще спотикаюся на тонкощах тутешньої мови.

— З охотою, шеф. Юнак нібито сказав таке: «…Вони підкоряються, бо смерть… Скільки вже разів їх усіх… Проклята пастка! Якби я знав, що вони і тут… Треба обережно… Я тікав, але вони… У них довгі руки…» І жодної фрази, яка б щось пояснювала напевно. Він тікав. Від кого? Чому тікав?

— То що ж ви про все це думаєте, сеньйор Аугустіно?

Пілот знизав плечима.