Зелена пастка

Війнуло протягом. Двері були трохи відхилені. На підлозі від порога тяглася вузенька мокра доріжка, і там, де вона закінчувалася, ворушився темний шмат мотузки. Ворушився і тихо сичав, звиваючись, повз до ніг дівчини. Якби зненацька не пересохло в горлі, я не зміг би стримати крику. Здається, то була водяна гадюка-болотянка. Напевне, злива занесла страхітливу мешканку боліт на подвір'я «замку», і вона заповзла крізь прочинені двері в коридор, залишивши за собою темну доріжку…

Єржі не бачила мене, бо не зводила очей з гадюки. Наступної миті гнучка постать дівчини випросталася, пружиною майнула від стіни. Її руки неначе вхопили повітря біля самої підлоги. Здалося, вона падає і, щоб утриматися, мимоволі зробила різкий рух руками. Я аж заплющив очі. Та коли знову глянув на дівчину, вона вже спокійно стояла під стіною. Гадюка, затиснута її пальцями нижче голови, скручувалася в бублик і випрямлялася, била хвостом об підлогу.

Вперше я зрозумів, яке ото бридке почуття, коли тобі ось-ось буде млосно. А Єржі, ніби то звична для неї річ, чіпко тримаючи гадюку, побігла в кінець коридора, ногою штовхнула двері і вискочила надвір під зливу. За хвилину повернулася, пригладжуючи мокре волосся. На обличчі дівчини не було й тіні переляку. Вона нарешті побачила мене. Довгі вії сполохано тіпнулися. Моя присутність у коридорі збентежила її дужче, ніж поєдинок із болотянкою.

Я ледве зібрався з силою, щоб приховати, свій переляк. Мабуть, мені-таки це вдалося. Дівчина попрямувала до мене і хотіла щось сказати. Позаду почулися важкі кроки. По сходах згори спускався Золтан Чанаді. Аж тепер мені впало в око, що радист — зовсім молода людина, йому років двадцять п'ять, не більше. Єржі метнула в мій бік запитливий погляд. Радист наближався, насвистував веселий мотив.

— Батько просить вас зайти до нього, — сказав я майже бадьорим голосом.

— Гаразд. Я буду в доктора через три хвилини. Там, — Чанаді кивнув у бік холу, — почали передавати великий концерт з Відня. Раджу послухати. Запрошуй Єржі, щось вона сьогодні занудьгувала.

— Чого ж ти стоїш? — Єржі нетерпляче смикнула мене за рукав. — Ходімо! Концерт з Відня. Там Дунай… Ми також живемо на Дунаї.

— Хіба ти з Австрії? — запитав я.

— Яз Будапешта. А ти і доктор… твій батько, ви з Радянського Союзу?

— Так.

— То ми близькі сусіди, правда ж?

Її неначе хтось підмінив. Де й поділося те мовчазне дівча, яке нещодавно з'явилося в темних окулярах на веранді. Єржі розмовляла зі мною просто й невимушено, як із давнім знайомим. Ще про щось запитала. Я відповів майже механічно і, здається, не до ладу. Бо мене раптом вразила несподівана думка. Не моргнувши оком, кинутися на гадюку, схопити руками оте страхітливе, отруйне… Ні, тут одної сміливості мало. В селищах, де мешкають родичі Меро та Рудого Зайця, мені вже доводилося бачити, як червоношкірі хлопці точнісінько так, голіруч, приборкували розлючених зміюк. Хто ж навчив цього дівчину з Будапешта? Єржі не вперше в сельві! Але приховує це… Чому? Вона і наш новий радист Чанаді припливли на білій яхті разом із сивим чоловіком, якого пізнав Катультесе. Дивно, підозріла випадковість…

Східці вивели нас на другий поверх. З холу чулася мелодія Штраусового вальса. Єржі розвела руки, плавно крутнулася і зробила якесь хитромудре па.

— Ти любиш танцювати? Якщо хочеш, можеш запросити мене… Який чудовий вальс!

— Зачекай, — буркнув я, махнувши шахівницею в напрямку бібліотеки, — Зараз повернуся. Ось тільки покличу Рудого Зайця…

Єржі засміялася.

— Рудий Заєць? Хто йому дав таке влучне прізвисько? Він не тутешній? — І знову легко крутнулася, відкинувши голову.

У бібліотеці на вікнах були спущені штори. Стояла півтемрява. Я проминув першу кімнату, знаючи, що тут Жака немає. Чого б йому ото сидіти без світла, на самоті, серед полиць та шаф. Хіба що заснув. Я ступив через розчинені двері в сусіднє приміщення. Глибокі зручні крісла, низенький столик поміж ними, лампа на високій бронзовій ніжці з порцеляновим абажуром у вигляді троянди… «Жак давно в холі, біля телевізора», — подумав я і простяг руку до порцелянової квітки, щоб засвітити її.

У першій кімнаті рипнув паркет — до бібліотеки хтось увійшов. «Ага, Зайчисько  таки шукає мене…»

Гукнути Жака я не встиг, бо почув клацання замка. Той, хто увійшов, замкнув за собою двері. Це насторожило мене. Відсмикнувши руку від лампи, я позадкував і присів за кріслом на килим.

Що мене штовхнуло не виказувати своєї присутності? Напевно, то йшло від пустощів, мною керувало бажання пожартувати з Рудого Зайця, гавкнути на нього зненацька з темряви, чи що. Хоч у ту мить, власне, я вже не вірив, що то увійшов він. Навіщо б ото Жак замикався на ключ.