Земля

Так їй того треба було. І вона справді пірнула в тяжке горе. У панотця вимовлено їй службу, а додому не сміла показуватися. Там її до крові збито, коли не могла вже затаїти нещастя. А коли просилася, аби мати лишила її при собі, то викинули з хати. Навіть речей, що їх мала дома і яких відтак домагалася, не дали їй, а сперли її грубими словами.

І не доста на тім. Скільки разів здибали її брат або мати, стільки разів діставала від них поличника.

— Чи на оце я тебе вигодувала? — кричала стара на ціле горло, хоч би й серед дороги, а брат, бувший драгун, лише затискав зуби і мовчки бив у лице. — Оце маєш за гонор, що мені ти справила, — сичав, — за гонор!

Найгірше гнівало їх, що не хотіла признатися, хто мав бути батьком дитини. Бризкали найгрубішими словами в лице, підсували найбрудніші вчинки.

Ходила бліда, зі змарнілими щоками і з очима, як голодна собака! — як приповідала Домніка. А що трималася завсіди здалека від усіх, як убога дівчина, не зносилася ближче ні з дівчатами, ні з іншими газдинями, то не мала між жінками майже жодної для себе прихильної душі, що була б заступилася за неї в її горі.

Лише одна була їй прихильніша, як усі інші. Се була Докія. Вона прийняла її до себе за щастя і за здоров'я, за поману своєї доньки, що плакала за мамою майже не щодня, відколи опустила її хату і стала під розкази свекрухи й чоловіка, якого, щоправда, не дуже й любила. Докія, отже, забрала її до себе і обіцяла не покидати в тяжкій годині.

Василь запивався тепер, як і перше. Петро ходив на роботу, і його тижнями не було дома, а вона гарувала сама всім дома. До того, ослабла ще більше від часу, як донька пішла від неї; і вона не могла завсіди удержати всього сама своїми руками в відповіднім ладі. Тому, з огляду на свою неміч, на доньку і з самого милосердя над нещастям молодої дівчини, мусив найтися і для неї кутичок у її хаті і найшовся-таки.

Вона одна знала про тайну дівчини. Дівчина призналась їй, але благала майже на колінах, аби вона не зрадила її. Перед ніким, ніким. Михайло сам усе скаже. Прийде час, і він сам скаже. Так урадили.

— Як хочеш, доньцю, — відповіла жінка, — але чи се тобі на добре вийде?

— Добре, добре, — впевняла дівчина.

— Ну, може, й твоя правда! — сказала повна задуми і поваги Докія. — Що твоє має бути, того не візьме тобі ніхто, чи буде хто про се знати, чи ні. То вже правда. Ми з Івонікою задумували звінчати Михайла з Парасинкою; поля наші споювалися разом, неначеб земля сама бажала того, та й ади, що з того? Старий хотів. Марійка хотіла, я хотіла, молоді були б хотіли, але бог не хотів. Усе буде так, як що має бути.

В душі думала ще інакше. Мала те святе переконання, що старі Михайлові ніколи не приймуть такої бідної невістки, як оця нещасна дівчина, їм ніколи не припадала інша до вподоби, крім Парасинки, а хоч би наостанку старий Івоніка пристав на такий вибір сина — він був чоловік добрий і щирий, як кавалок хліба, — то зате Марія не попустить від свого ні за що на світі.

Вона неначе чула, як стара нарікає: «На моїй гірко заробленій землі маю жебрацькі діти годувати? Що вона має? От тоту дранку, що її покриває? Мій син потрібуе ґаздині й потрібує землі!»

Але вона не зраджувала дівчині нічого зі своїх думок, не хотіла вбивати її надії. Її положення було й без того гірке, невідрадне.

Так зажила Анна в Докії, працюючи і ховаючися перед людськими очима. Числила дні до повороту Михайла, а з тим і дні злиднів і горя. Зараз по маневрах мав Михайло вернутися додому і тут остатися два або, може, й три місяці. На святого Михайла мав говорити з татом і мамою.

При війську казав йому один молодий дячок, що його патрон, святий Михайло, се дуже могучий і важний святий і що дуже добре всякі важні справи розпочинати або кінчати в день святого патрона.

Оцей великий день припадав на двадцять першого. Саме тепер було посередині серпня. До приходу Михайлового було ще добрих чотири чи шість неділь. Одначе час скоро збігав. Збіжжя звозилося з поля, тут і там косилося ще дещо — і праця не уставала.

Її головна праця була: носити робітникам харч у поле, доглядати товарний на стернях, поїти її і шити. Вона шила гарно і скоро (се мусила їй сама зависть признати), і завдяки протекції Докії діставала від деяких ґаздинь роботу, і капнув за те десь-не-десь дрібний гріш у руку.

Одного разу пересиджувала Анна знов із товаром у полі й шила. Сиділа під якоюсь самітною деревиною, під деревиною, що її колись на знак межі засадив хтось он тут, і шила якусь чужу мужеську сорочку. Її уста склалися мимоволі до суму, а на лиці малювалася турбота. Переживала дійсно гіркі дні. Вчора переказувала їй мама через старого Петра, аби забігла додому, бо має їй щось важного переказати. А вона знала, чого мама від неї хоче і що її там жде, коли піде.

Не хотіла йти. Мама буде домагатися грошей, а коли вона не дасть, наб'є і нажене.

«Як знаєш для чужих робити, то знаєш і гроші прятати!» — були звичайні її докірливі слова, а відтак наступала обида.