Читаем Земля полностью

Але їй було вже доволі того. Вже не ставало сили зносити всяке збиткування, чула себе до крайності ослабленою. Не могла не раз і кусника хліба проковтнути, хоч голод так і не переставав їй дошкулювати, А все через гризоту і плачі. З усіх боків стрічала цікаві очі, а перешіптування жінок, коли показалася між них, не мало кінця, і їй було вже найприкріше. А між ними знаходилися такі, котрим замолоду ані на волос ліпше не велося, одначе які були строгі й немилосердні! А вже найбільше дотикали її насмішки Маріїні, про які дізнавалася все через Докію.

— Адіть, адітьі — розводилася перед Докією. — У святого Івана чинилася така божа, неначеб не дивилася в житті на що інше, як на святі ікони, а тепер показалося, що їй було в голові!

Докія боронила її, а врешті, хто годен усі язики в обмові застановити? До того, Домніка причинювалася чимало до роздразнення тої жінки проти неї. Так, бодай, впевняла її Докія.

— Аби позір від себе відвернути, обмовляє інших, — говорила, — гадає, що тим примкне губи людям, що знають, як вона справувалася в службі у жида. (Тут сплюнула). Я лише дивуюся, що Марійка тримає з нею компанію. Се така хитрунка й шахрайка, якої світ не бачив. Волоска одного задурно не дасть. Віддалася за боввана, а в її хаті, як у склепі, всього. Всього понашахровувала. Вже й обі вдовиці, старі, он ті, білі, сусіди Марійчині, дивуються не рад її лакомству до всього, та проте язиком своїм обмотає кожного, як павутина, і здобуває на свій бік.

Усе те боліло й підгризало молоду дівчину без устанку. Її честь, її дівоча честь, яку здобула собі довгою службою у своєї пані, тепер розвіялася, немов із вітром полетіла. Чула себе такою самітною й опущеною всіма, такою пригнобленою, мов справдішня злочинниця.

«Коби хоч він тут був! — мовляла чимало разів до свого серця. — Коби хоч він тут був, усе було б інакше! Нехай би й мовчав, ще й цілий рік нехай би мовчав, я б уже ждала, лише нехай би тут раз був!»

— Ти не посмієш мені на ніщо покласти, як будеш моєю ґаздинею! — говорив їй пестливо, коли приходив іноді на пару день на відпустку додому, і вона жалувалася, що тут або там уривається з праці. — Я тебе буду як у дзеркалі тримати.

Плакала за кожним разом, коли згадувала оці його слова. Говорив усе так, що мусила плакати. Такий був любий. І тому любила вона його так. тому мала таке серце для нього. була би вибрала те серце для нього. Вона боролася. лише бог один знає, як вона боролася. а наостанку не змогла. Та й так. Обтерла шитвом очі, що зайшли великими сльозами, і затиснула губи. Відтак підняла похилену голову і позирнула на товар, що пасся. Був тут, недалеко неї. Тримався все вкупі й пасся пильно, її погляд полинув дальше понад стерню, там, де поля незамітно знімалися в легкий котел, і спинився мимоволі на них. Там збилася в купу зелена густа деревинка, дрібна оаза; а коло неї, мов низьке гніздо, білівся бурдей. Бурдей Михайлів. А там далі зеленіли ліси. «Сусідній» і малий панський. Несказанний смуток защемів у її грудях. Вона згадала той вечір, коли Михайло говорив із нею перший раз, що її візьме за жінку, і як відтак злякалася перед «сусіднім». Вона всміхнулася смутно. Чого було тоді лякатися? Перед чим? От, дурна була! Він був коло неї, вона була як та птаха вільна, вони йшли удвох разом. Надворі було ясно, тихо, і чого було лякатися? Що то було проти оцього тепер?

Вона зітхнула. Аж тепер було чого лякатися. Над нею збиткувалися, глумилися з неї, її гнала рідна мама і рідний брат із хати, прогнали зі служби, де працювала щиро, спочинку ніколи не мала, а проте її ніхто не жалував. Щастя, що була ще годна робити. Ніяк не годилося сидіти на ласці з заложеними руками. Аби знала, що з ніг колись упаде, не закладе ніколи рук.

Але, може, бог допоможе їй, що вона колись Докії за її добре серце віддячить. Покаже людям, що не така вона вже без честі, як вони собі думають. Покаже, покаже. І вона й він покажуть. Докія стала для неї рідною матір'ю, а старий Петро — де-де був уже її брат коли для неї такий, як він! Ніколи злого слова не сказав, а десь-не-десь приносив і булку від Мендля з Гоппляцу для неї.

— Їж, сарако, — говорив і втискав на силу булку в руку, коли вона соромилася взяти. — їж, небого. Тільки добра твойого, що з'їси!

Вона все підозрівала його, що він знає про її тайну від Докії, але мала заразом те пересвідчення, що він їм ні в чім не пошкодить. Умів сварити й лаяти на цілу хату могучим своїм голосом, зривав ним усіх з ніг, непокоїв сусідів, а робітників, коли надзирав їх у полі або коло стодоли, держав мов кліщами при роботі, та проте був він добрий і щирий, а серцем м'який, мов той справедливий шовк. Вона прала йому білля, передаючи його білим як сніг, і виконувала насліпо всі його прикази в господарстві.

Василь мало журився нею. Йому було байдуже, чи вона була тут, чи ні; ба було майже догідно. Коли він не раз по цілих днях пересиджував у Мендля на Гоппляцу за столом, Докія все-таки не бувала цілком сама дома.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чудодей
Чудодей

В романе в хронологической последовательности изложена непростая история жизни, история становления характера и идейно-политического мировоззрения главного героя Станислауса Бюднера, образ которого имеет выразительное автобиографическое звучание.В первом томе, события которого разворачиваются в период с 1909 по 1943 г., автор знакомит читателя с главным героем, сыном безземельного крестьянина Станислаусом Бюднером, которого земляки за его удивительный дар наблюдательности называли чудодеем. Биография Станислауса типична для обычного немца тех лет. В поисках смысла жизни он сменяет много профессий, принимает участие в войне, но социальные и политические лозунги фашистской Германии приводят его к разочарованию в ценностях, которые ему пытается навязать государство. В 1943 г. он дезертирует из фашистской армии и скрывается в одном из греческих монастырей.Во втором томе романа жизни героя прослеживается с 1946 по 1949 г., когда Станислаус старается найти свое место в мире тех социальных, экономических и политических изменений, которые переживала Германия в первые послевоенные годы. Постепенно герой склоняется к ценностям социалистической идеологии, сближается с рабочим классом, параллельно подвергает испытанию свои силы в литературе.В третьем томе, события которого охватывают первую половину 50-х годов, Станислаус обрисован как зрелый писатель, обогащенный непростым опытом жизни и признанный у себя на родине.Приведенный здесь перевод первого тома публиковался по частям в сборниках Е. Вильмонт из серии «Былое и дуры».

Екатерина Николаевна Вильмонт , Эрвин Штриттматтер

Проза / Классическая проза