Житіє моє

В прибудові сильно пахло технічними рідинами — з наповненням бака білий впорався. На підлозі були розкидані спалені запобіжники — зупинка генератора була аварійною, але, на перший погляд, ні дизель, ні обмотка не постраждали. Студент займався тим, що марно просаджував пусковий акумулятор, смикаючи ручку записка. Бідолаха був у трансі — машина не працювала. Хлопця треба було рятувати… І самому рятуватися. Причому, його рятувати в буквальному значенні цього слова: є в білих одна неприємна риса — якщо їх хтось чи щось серйозно розстроїть, вони можуть плакатися про це ТИЖНЯМИ. Без жартів! Я не раз був свідком похоронів розбитого горнятка (!), вже не кажучи про мишенят чи пташечок. Найнезабутніше враження: людина, яка дбайливо і обережно виносить надвір упійманого таргана (тобто, зацініть: його спочатку треба упіймати (!) цілим (!), а потім ще й нести). Словом, провести чотири тижні в товаристві душевно контуженого білого мені зовсім не посміхалося. На острові. Ха!

— Розступися, «бадилля», алхімік йде!

Він ображено надувся і став чимось схожим на Лючика.

— Не кисни! — я поблажливо поплескав його по плечу. — Зараз я все направлю.

Проблема була проста, як пень, і стосувалася не алхімії, а «науки про хрінові контакти»: горе-монтажник повстидався загнати запобіжник у гніздо до кінця, щоби воно клацнуло, того генератор і не запускався. Зате коли машина басовито забухкотіла, студент був реально щасливим.

— Як ще щось буде, — по-дружньому запропонував я, — клич мене. Як зможу — поможу.

Він кивнув і посміхнувся.

— Тангоре!! Чим це ви там займаєтеся?! — гаркнув звідкись містер Сміт.

— Сміття виношу! — гукнув у відповідь я перше, що спало на думку, підморгнув студентові і ретирувався.

Як виявилося, Сміт кричав недаремно — погода різко помінялася. Хоч до вечора було ще далеко, з моря на берег наповзала смуга густого туману. Виглядало це явище надзвичайно підозріло. Наші начальники заметушилися, нам було наказано хапати і тягнути в дім те, що могло постраждати від води і вологи, а все інше кидати на місці. На катері дали задній хід, щоби стати на якір десь подалі від гріха посеред бухти. На той момент, коли тремтяча біла фіранка туману сягнула берега, двері єдиного жилого корпусу тюрми були щільно зачинені, а члени експедиції, як могли, влаштовували свій побут усередині.

Нам виділили кутову кімнату з видом на тюремний двір (умовно, правда, бо насправді не видно було нічого). При світлі, приміщення виглядало затишним, хоч і трохи запилюченим. Дядько перевірив відвертаючі знаки у переплеті вікон, цокнув язиком і не став нічого чіпати. Назовні переливався густий туман, ніби молока в воду налили, сонце підсвічувало його зсередини, створюючи враження, що повітря ледь помітно сяє. Інфернальне видовище, в Краухарді не прийнято таким милуватися.

— Вуйку, тобі не здається, що тут якось дивно?

— Потойбічне, — з виразом знавця кивнув він. — Воно так близько підступає до границь реальності, що починає тиснути на нерви. Взагалі-то, хріново виглядає вся ця експедиція.

— Ну, вони ж, напевне, знали, куди їдуть?

— Впевнений? — дядько гмикнув. — Ситуація може мінятися дуже швидко. Вони чекали, що їх тут зустрінуть, ти помітив? Хто це мав зробити? І де цей хто тепер?

Я мимоволі зіщулився — мені ще не доводилося зустрічатися з чимось таким, що здатне забрати у людини життя. Єдиними гостями з того світу в нашій долині були чарики — сполохи світла, які блукають в тумані, досить безневинні створіння, якщо руками не хапати.

У двері кімнати ввічливо постукали.

— Заходьте, — дозволив дядько.

До кімнати, ніяково, зазирнув той самий студент-білий (кудись його весь час не туди посилають) і повідомив:

— Місіс Клементс просить усіх зібратися внизу.

— Йдемо, йдемо! — я спробував згадати, куди зажбурнув черевики.

— Що це їй приперло? — бурчав дядько, дістаючи з торби пару теплих повстяних капців. Я такі взяти не здогадався.

— Хоче попрощатися? — істерично гигикнув я.

Напевно, колись у цьому будинку проживало керівництво тюрми: вузьких коридорів з частими рядами дверей тут не було, кімнати були просторими, а одразу перед центральним виходом відкривався просторий світлий хол. Саме там, серед купи нерозібраних речей, місіс Клементс зібрала народ. В силу відсутності стільців, всі так і посідали, на речі. Атмосфера на зустрічі панувала дивна: з одного боку, безпосередньої небезпеки ніби і не було, з другого — щось дивне, без сумніву, ставалося. Все ускладнювалося тим, що мешканці столиці схильні вважати загрозу потойбічного надмірно перебільшеною (такий підхід можна собі дозволити, коли живеш мало що не на солончаку), при цьому, думка про те, що недаремно, мабуть, на Острові Короля не водяться навіть щурі, їм до голови не приходила. Інтуїція вперто нашіптувала мені, що Краухард такого ставлення до себе не пробачить.