Житіє моє

Старою територією і серцем Університету була споруда Редстонської Школи Магії, найпершого учбового закладу, в якому почали разом навчатися чорні і білі маги (раніше примирити ці протилежності нікому не вдавалося). Засновники школи знайшли чарівну формулу — ввели в процес навчання звичайних людей, почавши викладати їм алхімію і фармацевтику. Тепер така організація навчання давно стала стандартом, а тоді була революцією. З тих пір класичне учнівство стало сходити нанівець — випускники спеціалізованих алхімічних (як і магічних) закладів серйозно відставали за вміннями і здібностями від випускників університетів. Взагалі, вважається, що спільне навчання дозволяє звичайним людям зблизька познайомитися з логікою чарів (важливий життєвий досвід, якщо його надавати в потрібний час), а магам — краще інтегруватися в суспільство. Причому чорні, які тут опинилися в переважній меншості, були не в стані притіснити білих (типу, бонус). Редстонська Школа швидко перетворилася на Університет, який стабільно постачав суспільству найталановитіших алхіміків, наймогутніших білих магів і найсильніших бойових чаклунів. Тепер і я до них приєднаюся. Цього року бажання пройти процедуру Здобуття Сили висловило дванадцять студентів. Якщо вірити статистиці, серед них буде, принаймні, один магістр Високого Мистецтва, парочка генералів і навіть (зовсім не можна виключати імовірність цього) цілий Архімаг.

Я сидів у скверику перед факультетом, чекав своєї черги (сьогодні здобуття проходили ще троє) і сатанів від кожної дрібниці. Справа була в тому, що мій найдорожчий дядечко (щоб він здох, старий козел!) після цілого літа занять з Джерелом відмовився навіть натякнути мені на те, в чому там суть ритуалу. «Якщо ти будеш все знати завчасно, то точно себе зрадиш! Просто запам’ятай: ти повинен утримуватися від застосування сили якнайдовше. Зрозумів? Якнайдовше!!» — от і все, що я зумів з нього витрясти. Тепер мої однолітки готувалися до найважливішого моменту свого життя, постилися і приймали спеціальні конкокти (торкатися яких дядько мені категорично заборонив), а я тупо пітнів, у передчутті неприємностей.

Стрілка сонячного годинника підібралася до помітки полудня, коли на доріжці з’явився той хлопчина, який мав проходити ритуал переді мною (імені я його я не знав — чорні, взагалі, рідко знайомляться між собою). Новоспечений маг похмуро глипнув на мене і, нічого не кажучи, погріб далі в бік головного корпусу.

Я — наступний.

Де знаходиться факультет чорної магії, швидко вивчають всі студенти (це таке місце, куди вечорами краще не приходити). Новачки часто помилково вважають, що це господарська прибудова — на фоні головного корпусу, з його високими стрілчастими вікнами і різнобарвними переливами дорогоцінної мозаїки, проста триповерхова коробка «а-ля Юдоль Приречених» виглядає дико. Керівництво Університету систематично піднімає питання про перенесення факультету на нову територію (міська адміністрація просто марить цею ідеєю), але справа не іде — щоби створити таку установу з нуля потрібна якась неосяжна сума грошей. Сіль питання в тому, що монструозна споруда є в першу чергу унікальною магічною конструкцією, здатною втримати в собі наслідки фатальних студентських помилок; і цю свою функцію вона виконує регулярно (згідно тої самої статистики, два відсотки чорних магів гинуть в процесі навчання). Але сьогодні жителі міста могли спати спокійно — на весь тиждень корпус було віддано в розпорядження новачків.

Перед під’їздом розстелили чорну килимову доріжку, на стінах вивісили полотнища з мудрими цитатами прославлених бойових магів (уявіть собі, бойові маги вміли висловлюватися цензурно!), а на даху, принаджені магічними еманаціями, рядком сиділи круки (супутники мору і битв). В залі корпусу мене очікували проректор та інструктор з двома асистентами, а представники влади — той самий поліцейський-гоблін і незнайомий мені чорний маг в уніформі — просто виказували мовчазну присутність. Все, як можна було очікувати.

— Ви все-таки вирішили пройти посвяту, — містер Даркон виглядав трохи засмученим.

До випадку в поліцейському відділку я ще обдумував це питання, але тепер викаблучуватися не було сенсу.

— Я не збираюся кидати алхімію.

— Всі так кажуть.

Інструктор ввічливо кашлянув:

— Якщо ви усвідомлюєте супутні ризики при Здобутті Сили, прошу підписати!

Це була угода про відмову від претензій — університет зобов’язується зробити все можливе для успішного проведення ритуалу, але за отримана при цьому каліцтва відповідальності не несе. А перед цим було власноручно (і без помарок) написано заяву, лист від найближчих родичів (мені ще нема двадцяти одного), довідка про стан здоров’я… У свій час одного переліку необхідних папірчиків було достатньо, щоби відбити у мене охоту бути магом. Ненавиджу бюрократію! Але тепер особливого вибору більше не існувало, і я підписав угоду, не читаючи.