Житіє моє

Загадковий пропуск свербів мені, як лишай. Я був близький до того, щоби почати бродити Фінкауном день і ніч, тицяючи його в кожну щілину. Так і звар’ювати недовго! Якби Ларкес був у місті, я би спробував вияснити, чи не ходив за татом куратор, а так залишався останній шанс — мій незнайомий дядько. Якщо сховок і справді був родинним, то кому, як не старшому синові знати про нього? Погано лише, що доведеться ділитися (це якщо він не потягнув уже все собі сам — спеціаліст з сейфів цілком міг обійти древній захист без всяких пропусків).

Я цілий вечір медитував, згадуючи адресу і телефон найближчого родича (дозволяти Чвертці копатися у звіті салемських братчиків ну ніяк не хотілося).

Зателефонував після обіду, розраховуючи, що дядько буде добрішим. Ага, ще чого!

— Добрий день! Це Ральф Тангор?

— Ну, допустимо, — недружньо буркнула слухавка.

— Я Томас, син Тодера. Мені би хотілося поговорити з вами про сховок, який наша родина мала в Фінкауні..

Договорити мені не дали.

— Не знаю, хто ти такий, — зло зашипів добрий дядечко, — але якщо ти і твої дружки ще раз задумаєте діставати мене з цим склепом, я вас там і прикопаю. Ясно!?

— Сам дурень! — спокійно відповів я і відключив дзвінок.

Схоже, не одного мене в сімействі прокинули.

Однак, район пошуків звужується — кладовищ в Фінкауні було не так вже і багато. Зокрема наше фамільне, а ще точніше — цвинтар краухардського клану Тангорів, від моєї сім’ї там лежало лише двоє. Склепів потомствені чаклуни не будували, зате гробівці родини займали цілу алею. Прості прямокутні плити виглядали навмисне масивними, але, впевнений, більшість з них накривало собою лише урни з прахом — звичайна картина погибелі чорного мага.

Знову сходи туди і добре все оглянув. Такий собі маленький закуток Краухарда — самі знайомі прізвища.

— От ти в людях розбираєшся, — (міс Фіберті все ще волочилася за мною), — скажи, куди тут можна було піти, щоби це не викликало здивування?

— До могили Арака, — знизала плечима моя супутниця. — Це ж кладовище нової династії.

— Підемо, глянемо!

Нд могилою знаменитого краухардця нащадки звели невеликий мавзолей, який не прикидався, ніби небіжчик знаходиться тут весь повністю, — предметом поклоніння слугувала кругла тумба. Навколо плити із зображенням язиків полум’я стояли зручні, хай і кам’яні, лавиці. Я влаштувався на одній, міс Фіберті — на іншій. Нічого не ставалося, якщо не вважати того, що дупа почала мерзнути.

Міркуючи логічно, це не єдиний цвинтар в місті. Але, якби тато регулярно ходив на просто могильники, у його колег з’явилися б запитання, а тут — сімейна справа. От уже двадцять років кладовище вважалося меморіальним, але спроб роззявити рота на ласий шматок землі і урвати щось собі ніхто не робив — чорних магів у нас побоювалися, навіть мертвих. Тобто, з часів Арака тут ніхто не намагався копати глибше, ніж на два метри. Майданчик просто ідеальний, але при цьому нічого хоча б віддалено подібного на підземелля виповзня на очі не траплялося.

— Чогось не вистачає.

Міс Фіберті тактично промовчала.

В результаті, ці пошуки «ла-ла-ла» мені вже ночами почали снитися.

Де ж ці сучі діти могли заховати вхід?!? Прочесав усе старе місто тричі, попав під дощ, змок і розізлився. Зима, щоб її, Новий рік на носі! Зараз вогко, а потім сніг піде — взагалі стане неможливо ворожити. Повернеться Ларкес, і я, як кретин, буду йому пояснювати, що все відкладається до весни. Залишався останній вихід: обслідувати місцевість пошуковими прокляттями квадратно-гніздовим способом. Нехай, нову трасу можна виключити — там і без мене стільки чаклунів потопталося… а от склеп Арака розслідувати треба.

Подумавши, я вирішив не сповіщати про свої наміри НЗАМПІС (якось двозначно звучить — некромант хоче поворожити на кладовищі). Тим більше, ніяких проблем, крім порушення тої самої техніки безпеки не передбачалося: пошукацтво — інтуїтивна властивість всіх чорних, а якщо при ворожбі проявити фантазію, то прокляття буде бити метрів на п’ятдесят вглиб землі, як хороший прожектор. Так, магію творці «ла-ла-ла» могли замаскувати, так, зверху могли все забудувати, але шахту, яка піднімається на поверхню з глибини, повністю заховати неможливо.

Сказав — зробив.

Я запакував все необхідне для ворожіння в наплічник (благо, особливою складністю прокляття пошуку не вирізнялося) і вирушив на кладовище. Вдень.

Міс Фіберті висловлювала виправдані сумніви:

— Е-е…, Едварде, тобі не здається, що жандарми заарештують тебе як мінімум за хуліганство?

Але впертого чорного розумними аргументами не проймеш.

— Поки я буду щось узгоджувати, ляже сніг, і працювати з пентаграмою без спецзасобів стане неможливо. А хто мені їх дасть? І ще, про татів сховок взнає дохріна народу. Дядько Ральф, напевне, захоче частку, а з якої радості? Він мені навіть не допоміг. Ні, зробимо все тихо і швидко.

Мій план був максимально простим: ввечері заходжу, ховаюся серед могил, вночі чаклую, а зранку виходжу, наче нічого не сталося. Краса! Всіма можливими методами приховання чарів я володів бездоганно, та і кому спаде на думку шукати сліди пентаграми посеред кладовища?