Житіє Моє

Але чому?! Во ім’я Сили, що вони роблять не так? Інтуїція практикуючого мага (і мага не слабкого) підказувала місіс Гемуль, що розгадка ближче, ніж можна подумати, і що цей дивний чорний може бути важливим її складником. Він возився з дітьми уже півгодини, і збоку складалося враження, що безперервна балаканина малюків йому навіть подобається. Так ненормально! Жодного різкого слова, жодного агресивного жесту. Індиферентний, як кішка.

Петрос хоче уваги, хапає брудною ручкою за рукав світлого піджака... Ось, зараз!.. Ні – нахилився, слухає, з серйозним виразом відповідає, ненав’язливо звертаючись до обох хлопчиків, З’єднує їх розмовою і залишає обговорювати сказане між собою. Тонкий хід! Бурхливо жестикулюючи, Петрос випадково кидає кульку, ох!.. Скляний предмет без всякої шкоди для себе стрибає доріжкою – захисна магія. Завбачливо... Від такого рівня контролю за ситуацію ставало якось не по собі.

Місіс Гемуль вирішила остаточно:

- Ви помиляєтеся містере Фокс! - Помітивши зміну в її настрої, завуч трохи напружився, - я вважаю візит містера Тангора найбільшою удачею цього року. Можливо, він – остання можливість оздоровити ситуацію в школі. Ми перепробували уже все, і лише до чорних за допомогою не зверталися. Якщо у вас є інша думка, потрудіться тримати цю іншу думку при собі, або апелюйте одразу до Ради Опікунів. Поки я тут директор, містер Тангор буде мати змогу вільно відвідувати інтернат і спілкуватися з будь-ким з наших вихованців.

- Петросові не потрібне втручання грубого, егоїстичного...

- Петрос серйозно відстає в розвитку, навіть з поправкою на пробудження Джерела. Погодьтеся, коли період первинної фрагментації свідомості затягується до десяти років, це уже привід для тривоги! Лучіано – єдиний, з ким Петрос міг регулярно спілкуватися, а його брат – перший чужий, в присутності кого він не ховається в черепашку, як наляканий слимак. Раджу це поцінувати.

Стосунки з завучем було зіпсовано, місіс Гемуль зрозуміла це з того, як ображена ворухнулося підборіддя мужчини. Вважається, що надмірна фіксація на ієрархії – прерогатива чорних, але всі люди – браття, і в білих теж деколи «грає кров». Містер Фокс вважає її безвідповідальною шмаркачкою. Нічого не поробиш, можливо, пізніше він зрозуміє її мотиви, хоча в його віці... Навряд.

Глава 29

Відрядження мало всі шанси перерости в курортний відпочинок. Чого б і ні? Я вставав удосвіта, робив якісь вправи, снідав, повертався в номер трохи подрімати, а на десяту – в інтернат, пасти моїх білих. Здавалося б, у чому смисл? Що може приваблювати дорослого чорного в товаристві білих малюків? Те, що при мінімумі зусиль, вони буквально дивилися мені в рот і ЗАХОПЛЮВАЛИСЯ мною, а це було як бальзам для мого пораненого самолюбства. Правильно казав дядько-небіжчик, бажання влади у мене просто зашкалює.

Ні, я згадував, звичайно, про розмову з лейтенантом Рудольфом, але він же не розраховував, що один-єдиний чорний вирішить усі його проблеми? На мій погляд, набагато результативнішим було би зібрати народ і прочесати околиці міста: може, ті, хто пропали, просто в якусь яму провалилися. Ага, всі дев’ятеро… З мого боку спроби розібратися в ситуації більше нагадували лови чорної кішки в темній кімнаті. Абсолютно контрпродуктивне заняття.

З іншого боку, маніяка я не боявся – мій Лючик був явно не його вподобаний тип, але от всі ці самогубства ....

Уже майже тиждень я щодня, рівно о десятій, підходив до воріт інтернату і знаходився там до п’яти тридцяти безвилазно, навіть обідав у місцевій їдальні. Ми займалися всякими дурницями: гралися, гуляли, стрибали на скакалці (Шерех мене дьорнув про неї згадати) і розмовляли. Зворотною стороною тонкої душевної організації білих є неймовірне занудство – кожне свої переживання вони здатні розмусолювати тижнями, причому, не тихо в куточку, а з кожним кого вдасться затягнути в розмову. Джо якось пояснював мені, що будь-яку сильно емоцію (хоч позитивну, хоч негативну) їм необхідно заговорити і раціоналізувати, інакше вона так і буде тиснути на нерви, поки не зажене на той світ. Лючик заливався солов’єм, а я звично кивав і думав про всякі сторонні речі.

Наприклад, про загальну благодушність. Мені давно пора було притерпітися до місцевих красот і повернутися до нормального для чорних цинічно-прагматичного настрою, але блаженне нічогонероблення нав’язливо оплутувало душу, неприроднє, як задоволення від анаші: приємно, але розумієш, що так бути не повинно, просто з життєвого досвіду. А коли чорний маг відчуває дискомфорт, то всім іншим час запасатися оберегами.

В якийсь момент мені спала на думку блискуча ідея спитатися, що з цього приводу думає Лючик.

- Ти сам як, тобі тут подобається?

Братик не став захоплено белькотіти, а серйозно замислився (що вже багато про що каже), потім несподівано випалив:

- Ні.

- ???

- Нудно тут. І робити нічого не хочеться.

Ось – відповідь, гідна жителя мешканця Краухарда! Йому скучно, він хоче піти, наплювавши на всякі красивості. Ціню!

- Тоді, може, поїдеш зі мною в Редстон? Будемо жити разом, там теж школи для білих є.