Житіє Моє

Але в суху погоду шлюпка поводилася добре і хвилями вона не пливла – летіла.

- Перекличка! - знову привернула до себе увагу місіс Клементс. - П’єр Аклеран...

Студенти з готовністю піднімали руки. Перелічили також Містера Сміта і обох охоронців, а якогось Мермера, записали як такого, хто вже знаходився на кораблі. Останніми у списку йшли ми з дядьком.

- Ґордон Ферро...

- Є такий!

- ... і Томас Тангор.

- Тут, - для примітності я підняв руку. Містер Сміт втупився в мене довгим і дуже зацікавленим поглядом.

- Всім – вантажитися!

Всім – це вона, звичайно, поспішила – за один раз у шлюпку поміщалося не більше як четверо людей і пара коробок. Місіс Клементс і студенти поїхали першими, але я їм не заздрив: їх трьох чекала купа роботи з прийому і розміщення усього майна експедиції, тим часом як на березі дядько ухитрився зманеврувати так, що у завантаженні приймали участь всі, включно з охоронцями і водієм вантажівки. Природньо, ми впоралися швидше. Останній човен, уже без коробок, відвіз на корабель тих з нас, хто затримався на березі. Містер Сміт всівся напроти мене і досить безцеремонно розглядав.

- З якою метою ви приєдналися до цієї експедиції, містере Тангор?

- Гроші, сер, - широко посміхнувся я. Універсальний мотив!

- А ви, містере Ферро?

- Ну, мусить же хтось за племінником дивитися.

- Гм...

- А за чим ви туди їдете, Містер Сміт? – Не втримався я.

Він здивовано повів бровою. Цікаво, а що ще він чекав, починаючи розмову з чорними?

- Моя задача – безпека цього поганського заходу! - з несподіваною щирістю зізнався він.

- Вам можна тільки поспівчувати, - похитав головою дядько.

Але Містер Сміт вперто випростався:

- Усе під контролем! Проблем не буде.

Як то кажуть, помолимося, братіє.

З іншого боку, чого би і ні? Цілком може бути, це і є прикладом раціонального підходу, базованого на знаннях, а не на місцевих забобонах. Он, мені з п’яти років товкмачать і примушують завчати правила безпеки, так зараз я знаю про прóяви потойбічного стільки, що сам можу читати лекції в Редстоні, однак на моїй пам’яті нічого схожого на дідівські байки в нашій долині не ставалося. Ну, помняло трохи якихось недолугих простаків... Ну, ще худоба бісилася ночами... Але на фоні зловісної репутації Краухарда все це було як шоу довгоносиків. Може, і страшні загрози Острова Короля чутки перебільшують? І таке буває!

До місця ми добиралися майже добу. Можна було, звичайно, плисти і швидше, але бажаючих висадитися там у повній темряві не знайшлося. Я непогано виспався під тихий свист парової турбіни, нудити мене перестало, і настрій був – краще не придумаєш. Чи не пора роздивитися, куди ж це в мене занесло?

Катер повільно і обережно прибирався крізь туман, не такий густий, як на суходолі, зате з ледь відчутним запахом моря. Птахів не було, єдиним джерелом звуків були двигун катера і мирний шелест прибою зовсім поряд. Лінію маяків ми пройшли ще вночі, і тепер вздовж правого борту тягнулася низка скель і валунів, які стирчали з моря, ніби оборонні рубежі. Я без діла спостерігав, як у піні між кам’яними зубами рифів бовтається плавник і водорості, старанно вгадуючи в обломках обриси розбитої шлюпки. Члени експедиції (ті, кого не надто вимучила морська хвороба) попрокидалися і почали потрохи виповзати на палубу. Саме цей момент Острів і вибрав, щоб нас здивувати.

Прибережні скелі припали до землі, відкриваючи вид на велику розщелину: вода і вітер роз’їли камінь, гора розчахнулася навпіл, ніби хворий зуб, а у внутрішній порожнині (тепер – як на долоні), стояв металевий замок. У мене аж щелепа відвисла. Майже не пошкоджені іржею плити закривали споруду ззовні, а там, де камені таки подолали метал, погляд охоплював шари внутрішніх ярусів і мішанину стальних конструкцій. Роки забрали все зайве, зате те, що встояло, тепер належало усім, тисячоліттям, вічності. Замкові ніби набридла самотність, і от він виліз із гори, щоб подивитися на нас роззявленими пащами своїх проваль. Трохи нижче понад берегом стирчав посипаний щебінкою карниз, під його зрізом було видно потужні сталеві ферми. Складалося враження, що гори – це бутафорія, облицьована камінням зовні і пуста зсередини.

- Шикарне місце! - мимоволі вихопилося в мене.

Я впевнений, просочися в народ хоч одна фотографія – ніякі маяки не втримали б навалу цікавих.

Броньові плити зо два цалі товщиною дихали такою надійністю, такою могутністю, що хотілося їх облизати. Гм, а чи не залишилося там чогось інтересного всередині?

- Та йди ти! Така потворність, - видихнув один зі студентів.

Я здивовано підняв брови, мені здавалося, що він такий блідий, но його закачало, а тут... Йому що, страшно?

- А, - до мене дійшло, - білий, так? Тоді зрозуміло.

- Що зрозуміло? - обурився його супутник.

- Нерви, - я знизав плечима.

З трюму вибрався дядько і, розгледівши берег, почав мимоволі потирати долоні.

- Ууу, яка смакота! А що всередині? - поцікавився він у місіс Клементс.

- Вас це не стосується! - холодно заявили вона. - Ці руїни знаходяться під охороною держави, і наближатися до них ви не будете!

От вредна баба... Дядько помітно засумував.