Житіє Моє

- А, дійшло, нарешті! - зрадів дядько. - Не дрейф! Просто треба добре дивитися на всі боки самому, на цю компанію надій мало. Ті два йолопи – просто вилиті куми Короля, та і про тітку цю інакше не скажеш.

В міфології Краухарда «кум Короля» означало – відмічений печаттю скорої смерті, приречений. В даному випадку, прізвисько близько відповідало реальності, аж занадто близько. Немислимо! Чому НЗАМПІС пустив нас сюди, зграю цивільних осіб у супроводі одного офіційного чорного мага? Мені з дитинства втлумачували, що при зіткненні з потойбічною силою головна зброя – непомітність, але вторгнення на Острів великої експедиції могло зостатися непоміченим лише випадково. Висновок може бути лише один – нас вирішили знищити.

Я – молодий, мені ще рано до Короля!

- Вуйку, а може нам звідси....

- Вчися, малюче! - суворо сповістив він. - Твоя Сила може знадобитися добі дуже скоро і дуже сильно.

Розрадив, називається.

Ми змовилися прокинутися раніше, до сніданку, і почати тренування, через необхідність яких я і опинився у цьому лайні.

- Не рано?

- Потім буде пізно.

Тут я згадав, як мене дратувала ще в дитинстві манера дядька Ґордона втішати – спочатку сказати, що «нічого страшного в подертих споднях нема», а потім додати «ну, відшмагають тебе для порядку, та й по всьому». Цікаво, він усвідомлює, що його племінник трошки виріс?

Сніданок оголосили на восьму, а ми відправилися на берег о сьомій – взяли рушники і зробили вигляд, що йдемо купатися. Чому би й ні? Влітку вода в бухтах добре прогрівається, а її чистотою на Острові Короля перейматися було б дивно – прозора, як сльоза. Від вчорашнього туману не залишилося і сліду, день надавався на сонячний і теплий, у хвилях, недоступні чорним прокляттям, мелькали зграйки мальків риб.

- Лізь он туди! - велів дядько, вказуючи на каменюку, яка недалеко стирчала з води.

- А може, ліпше на березі?

- Ну, якщо ти погодишся прикликати до себе всіх нежитів околиці...

Я зітхнув, роздягнувся і поліз у воду. Яка, між іншим, була досить тепла. Видряпатися на слизький валун була нелегко; вже балансуючи на його верхівці, я поцікавився:

- А далі що? - і тут же мене в дупу вжалив гострий камінчик. - Гей! Ти чого!?

- Викликай Силу!

- Як?!

- Як вперше викликав.

Наступна галька чиркнула мене по сраці.

- Викликай Силу!

- Дай мені хвильку!

Я спробував згадати обставини, за яких сталося Здобуття. Мені треба розізлитися? Чи злякатися? Знову камінь!

- Кінчай з цим! Ти що, здурів?

- Роби, що сказано.

- Я роблю!

- Ти робиш не те. Емоції полегшують виклик, але не є його частиною. Тобі потрібні не злість і не гнів, а Сила! Покажи мені її!!

- Хвилинку! - я гарячково намагався придумати, що робити. Набити йому пику? Він старший за мене і поки що сильніший.

- Краще. Продовжуй!

А що я зробив? Знову камінь!

- Не розслабляйся.

Я стиснув кулаки, так, що аж в очах потемніло, і почав тужитися зі всіх сил, поки, здавалося, мозок не став вичавлюватися назовні.

- Продовжуй, впевненіше!

Зберігаючи відчуття тиску, я ризикнув відкрити очі – переді мною рябіли і гойдалися якісь наче чорні хвильки, те саме полум’я, що сліпило мене під час Здобуття. І тут подих перехопило, в очах потемніло насправді, і я полетів з каменя нафіг. Дядько витягнув мене з води.

- На перший раз досить, - вирішив він, - відпочивай. І запам’ятай, що намагатися придушити власне Чорне Джерело означає перестати відчувати різницю між присутністю і відсутністю Сили, а відповідно, втратити над нею контроль. Спроба забути про свою суть для чорного мага завжди (завжди!) закінчується безумством. Здобуття Сили – дорога в один кінець. Вибору в тебе немає, ти повинен прикликати Силу знову і знову, поки вона не перестане асоціюватися з якоюсь певною емоцією і не розкриє себе повністю. Ти повинен навчитися сприймати її як руку або ногу. Це дається лише неперервною практикою, багатократним повтором. Зрозумів?

- Вдуплив, майстре! - лежачи на гальці, я намагався віддихатися. Перед очима плавили різнобарвні круги.

- Ти тратиш на виклик надто багато сил, але це з незвички, це мине.

Дуже сподіваюся! Нудота відступила, замість неї з’явилися слабкість і дрижання в м’язах. А ще тільки сьома ранку, нам ще цілий день працювати!

- Вставай! - дядько легко копнув мене в бік. - Ламай будь-які асоціації. Фізично ти зовсім не втомився, це ментальна ілюзія.

Ні фіга ж собі, ілюзія!

Ми, нарешті, пішли на сніданок. Я йшов мокрий і злий, дядько – теж мокрий, але переповнений почуття виконаного обов’язку. Наставник псячий! Якби у мене був вибір, хіба би я дозволив йому таке?

За сніданком життя стало цікавішим – до нас підсів Алех. Чорна Сила ще бродила в мені, я ледве стримався, щоб йому не нахамити (для білих це небезпечно).

- Ну, в чому справа?

Він м’явся:

- Можна, я буду жити у вашій кімнаті?

Це заява мене так здивувала, що я навіть забув, що сердився:

 – Чого це раптом?

 – Я... Та нічого, забий! - Він спробував відійти.