Житіє Моє

- Скажи, а спирт тут є? - паливна олія погано підходила для кремації, а от спирт – саме те. Хлопчик вказав в бік будинку. - Прекрасно. Тепер видряпайся на якесь дерево і добре пильнуй! Як тільки де-небудь що-небудь за ворушиться – стукай, свисти, верещи.

Я підсадив його на нижній сук. Тепер принаймні один з нас був у безпеці.

Накреслити пентаграму було нескладно, але запалювати чорну свічку я не спішив, перед тим, як починати, мені слід було підготувати два-три різних види зброї. На під’їзній доріжці біля будинку я знайшов візочок без коня і армійську вантажівку криту брезентом, напевне, ту, котрою сюди і приїхала команда чистильника. В кабіні вантажівки, не рухаючись, сидів один зі свіжих ґулів. Я обережно заліз до кузова. Не може бути, щоб у них з собою не було ніякої зброї! Мені вдалося знайти ракетницю, пачку освітлювальних ракет і запасну каністру з оливою, усе інше поліцейські забрали з собою. Ракетницю я взяв, олію потрохи розбризкав по всій машині – просочена паливом тканина перетворювалася в прекрасний ґніт. З одною ракетницею починати бій проти трьох столітніх ґоулів було якось лячно, довелося обійти будинок по периметру з надією знайти щось ще. На моє щастя, куплена господарями бочка зі спиртом трохи підтікала (взагалі-то, так і отруїтися недовго), і мені вдалося знайти її в глибині стодоли на запах. На вулиці почало сутеніти, часу до заходу сонця майже не лишалося. Я зробив три ходки, наповнюючи спиртом великі відра і розставляючи їх вздовж доріжки на обору. Потім зарядив ракетницю, прочитав молитву і стрельнув ракетою у вантажівку.

Свіжий ґуль, який ще не зовсім освоївся у ролі нежиті, запанікував, і забув як відкривати двері кабіни. Горів він довго і кричав майже як людина.

Троє досвідчених ґулів з’явилися хутко, якби я не напружував усі свої почуття, мені не вдалося би від них втекти. Облити найшустрішого мертвяка спиртом вдалося лише з другого разу, уже вибігаючи на обору, я зумів підпалити його з ракетниці.

Спалахнув він несподівано добре, горів яскраво, з фонтанами іскор, що було дуже доречно, бо в темряві я міг промахнутися попри власну пентаграму. Далі починався міліметраж: третій ґуль відставав від другого зовсім трошки. Я запалив чорну свічку і став так, щоби пентаграма була між мною і ними, немертвий попер навпрямці через знак.

- Данґемахарус!!!

Пастка захлопнулася. Густий стовп диму заполонив пентаграму. Коли полум’я спало, чудовисько зникло без сліду. І чорна свічка також. Вона вигоріли одномоментно, тепер пентаграма стала абсолютно невинним кресленням, а останній ґуль залишився цілісінький: він був надто далеко, і полум’я його не торкнулося. Я розвернувся і помчав до дерева (більше протиставити нежиті мені було нічого), уже розуміючи, що не добіжу.

Мене врятував зомбі-пес, який з утробним гарчанням вчепився в філейну частину небіжчика. От і не вір після такого в добрі справи! Ми сиділи на дереві вдвох і дивилися, як пес тріпає мертвяка, ці двоє були варті одне одного. Я напружено думав, що робити далі: сонце майже сіло, а виясняти, на що здатне це чудовисько вночі, мені зовсім не хотілося.

-Ви ж порятуєте маму? - обережно запитав хлопчик.

-Звичайно! - звично збрехав я. - Дай тільки Макс його трохи помучить.

Пес-зомбі азартно напосідав на ґуля.

- Макс? - з сумнівом повторив хлопчик. - Взагалі-то, його звати Арчі.

- Мені неприємно тобі це казати, малий, але твій Арчі помер. Тепер він Макс. Якщо Макса хто-небуть, побачить, чистильники мене вб’ють.

- Чому?! - не зрозумів він.

- А чому вони дозволили померти всім цим людям? - резонно поцікавився я. - Тому що не вміють контролювати потойбічну силу! Знищувати її ще хоч якось можуть, а контролювати – ні.

- А ви?

Сказати йому, що я роблю це вперше в житті?

- А як же! Перед тобою – наймогутніший некромант Інгерніки! Таємне знання передається в нашій родині від батька до сина уже тисячу років. Природньо, ми використовуємо його лише для захисту людей від нежиті.

Я задумався. Життєво важливим було забрати звідси пса-зомбі – він служив доказом мого злочину, ніхто не повинен був його побачити. Бажано було також переконати хлопчика, щоби той мовчав.

- Послухай, давай домовимося. Віддай Макса мені! Я буду про нього дуже добре турбуватися. У нього справжній талант у полюванні на ґулів, прикро закопувати такий у землю!

Хлопчина вагався.

- Для того, щоб жити, йому постійно треба підживлюватися чорною магією, а в ваших місцях її майже немає. Без некротичного ритуалу він проживе лише до наступної повні.

Відносне положення небесних світил тут не грало ніякої ролі, але звучала фраза красиво.

- Добре, - наважився малюк, - я скажу йому, щоби він ішов з вами.

- Дякую, хлопче! Ось побачиш, він стане героєм.

Це якщо ми доживемо до світанку. Поки що перспективи були так собі.

Нежиті билися в дальньому кінці двору, коло напіврозваленої конюшні. Пес успішно обмежував мобільність ґуля, і це давало мені простір для маневру. У мене залишилося ще одне відро спирту і ракетниця, яка валялися десь у бур’янах. Я дочекався, поки ґуль повернеться до дерева спиною і посміхнувся хлопчикові: