Житіє Моє

Коли машина зупинилася біля перекошених дерев’яних воріт, я вирішив не виявляти ініціативи і мовчки пішов услід за ним – якщо людина хоче влаштувати спектакль, варто піти її назустріч.

Самé звалище (звалище, не смітник) було місцем досить примітним. На площі розміром з невелике поле було нагромаджено купи неймовірного мотлоху, сортуванням якого займалася бригада ідіотичних на вигляд, проте, цілком люб’язних у спілкуванні осіб. На чому заснований весь цей бізнес, мені було невідомо, але господар його щодня відвантажував кудись цілі вози різноманітного непотребу, щоби тут же заповнити свіжовивільнене місце новою порцією барахла. Частина території була зайнята під самозабудову – склади перекупників секонд-хенду, майстерні алхіміків-любителів, гаражі ентузіастів, не таких заможних, як я. Знаючі люди вважали це місце дуже зручним: на звалищі можна було добути запчастини до будь-якого агрегату, навіть такого, що давно вийшов з ужитку, починаючи з годинників і закінчуючи паровиками (вперше я з’явився тут саме в пошуках якихось дрібних деталей). Господар звалища брав за право утримувати тут убогу халупку свою дрібну копійку і слідкував, аби ніхто не поселився тут всерйоз – не дивлячись на непрезентабельні ворота і обшарпаний паркан, звалище непогано охоронялося.

Сьогодні серед лабіринту перекошених халабуд було якось особливо тихо – у місцевих старожилів на неприємності особливий нюх. Капітан зупинився поряд зі знайомою шопкою і вичікувально подивився на мене.

- Е-е-е...

Він чекав.

- І ви туди заходили?

- Я подивився у шпарку.

Я зітхнув і відчинив двері (замків на них ніколи не було). Посередині стояв величезний чорний мотоцикл, а поряд з ним сидів життєрадісний мертвий пес. Ну, звичайно! Чому б він повинен бути деінде?

Макс, виляючи хвостом, вибіг мені назустріч і почав крутитися навколо ніг (все правильно, ми прийшли вдвох, як друзі, і ніяких причин нервуватися у зомбі не було. Я потріпав його по шерсті, звично поновлюючи реанімуюче закляття. Ну а чого тепер встидатися. Шеф редстонського НЗАМПІС холоднокровно спостерігав це видовище. Залізні у мужика нерви.

- Нащо ти це зробив?

Я знизав плечима:

- Так вийшло! - Макс підставляв мені вуха під почухати і поглядав на незнайомця досить дружньо. - Він мені врятував життя. І він також жертва тих ґоулів.

Якщо подумати, то пес тоді противився переродженню набагато довше, ніж люди.

- Добре, що зроблено, то зроблено, - похмуро вимовив хтось у мене за спиною

Маг. Чорний. Дорослий. Щось в мені клацнуло, і я до кінчиків нігтів усвідомив посту істину: бійку з ним краще не починати – приб’є. Макс щільно притиснувшись до мого коліна, наставив вуха хаткою.

- Вгамуй звірюку, візьми за нашийник! Не люблю собак.

Я міцно схопив Макса за шкірку, хоча був певен, що без моєї команди він не рушить з місця. В моїй свідомості один за одним пролітали епізоди, коли мені раніше доводилося зіштовхуватися з іншими чорними магами особисто. Негусто: дядько, Сміт, містер Ракшат – от, здається, і все. Нікого справді крутого серед них не було, а цей мужик був крутим, до емпата не ходи. Визначати вік мага – заняття невдячне, але мені здавалося, що йому не більше сорока, при цьому уява вперто домальовувала йому генеральські погони. Надмір влади додає обличчю чорного такий специфічний вираз... Кого ж це капітан Бер відкопав на мою голову?

Маг впритул розглядав Макса:

 – Цікавишся некромантією?

Просто так запитав, не здригнувся навіть, ніби марку на конверта наклеїв.

- Нафіг воно мені треба? Просто пса шкода було.

Тупо звучить. Чорному магові, бачите, сподобалася благородна тваринка. Скажуть – псих, лікувати почнуть...

Маг підняв брову:

 - А його думку ти запитав?

Ми з Максом трохи розгублено переглянулися:

 – Та він, ніби, був не проти.

- Чим користувався?

Це був найскладніший момент. Якщо я не готувався до некротичного рятувала, то яким чином зумів його провести? Мені нічого не залишалося, як сказати чисту правду:

- Та якось само по собі вийшло.

Капітан Бер виразно пирхнув.

Маг переключив увагу з зомбі на мене. В принципі, чорних важко чимось налякати, але у мене за душею було стільки дрібних грішків (починаючи з того ж Шереха), що зустріти його погляд з відстороненою байдужістю я не зумів. Йому це сподобалося. (От скотина!) І я був змушений мовчки терпіти його безцеремонне розглядання. Бо справжньому бойовому магу всі мої навики – на один зуб, а капітан Бер тим часом атакує мене ззаду і задушить на смерть – таку тушу як у нього ніяким закляттям не зупиниш. Нестерпно отак стояти, чекати, і навіть в морду не даш!

Напевно, це було щось на кшталт екзамену. Переконавшись, що кидатися в самозгубну атаку я не збираюся, маг втратив до мене цікавість і меланхолійно кивнув своєму спільникові.

- Значить так, - почав капітан Бер, - до кінця тижня в подробицях опишеш усі свої пригоди, і особисто принесеш мені. Зрозумів? Буде хоч маленьке розходження з моїми даними – посаджу.

- І що потім? - обережно уточнив я.

- Нам зараз... як би тобі сказати, ще одна сенсація ні до чого. Слідкувати за тобою будем, твою мать!