Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Ми не хотіли заважати їх бенкетові, та вони й не звернули на нас особливої уваги. П’ятниці дуже хотілось вистрелити в них, але я не допустив до цього, гадаючи, що в нас і без того багато клопоту, а може трапитись і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом наліво від нас розляглось жахливе вовче виття, і зараз же після цього ми побачили з сотню вовків, що бігли цілою зграєю прямо на нас; більша частина — лавою, немов регулярна армія під командою досвідчених офіцерів. Я не знав гаразд, як зустріти їх, але подумав, що найкраще буде — згуртуватись, що ми й зробили відразу. Щоб не було великих проміжків, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляв, тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, коли вони не повернуть назад після першого. Тих, кому доводилось стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не думали заряджати рушниці знову, а наготовили пістолі. У кожного з нас була рушниця й пара пістолів. Отак поділившись на два загони й стріляючи по черзі, ми могли робити по шість залпів. Та зараз це було непотрібне, бо після першого ж залпу ворог спинився, перелякавшись пострілів та вогню. Чотирьох вовків було забито відразу. Інші були поранені і втекли, залишивши по собі на снігу кривавий слід. Я сказав уже, що вовки спинились, але відступили вони не відразу. Тоді, згадавши, як мені розповідали колись, що найлютіші звірі бояться людського голосу, я наказав усьому нашому товариству гукнути разом якомога голосніше і переконався, що в тих оповіданнях була частина правди: почувши наш крик, вовки почали задкувати й відступати. Я наказав випалити вдруге, в спину ворогові; вони побігли галопом і незабаром сховались за деревами. Скориставшися з перепочинку, ми почали заряджати рушниці, а щоб не гаяти часу, їхали далі. Та ледве зарядили ми рушниці й приготувались до нового випалу, як почули страшенний шум у лісі, тільки спереду, в тому напрямі, куди нам треба було їхати.

Ніч наближалась і щохвилини темнішало, що було для нас дуже незручно; але шум збільшувався, і ми легко розібрали в ньому виття вовків. Несподівано ми побачили перед собою цілих три зграї: одну наліво, одну позаду й одну спереду нас. Ми, здавалось, були оточені вовками, які, проте, не нападали на нас, і ми їхали далі, підганяючи коней; але дорога була погана, і коні могли бігти лише доброю риссю. Так їхали ми, аж поки побачили вхід до другого лісу і страшенно здивувались, коли, доїхавши до просіки, побачили коло входу безладну зграю вовків. Аж ось із другої прогалини в лісі залунав постріл, і звідти вибіг осідланий та загнузданий кінь. Він мчав, наче вітер, а за ним гналось шістнадцять-сімнадцять вовків. Кінь набагато випередив їх, але ми були певні, що він не витримає довго такого шаленого гону, і вовки нарешті наздоженуть його. Так воно, мабуть, і вийшло.

Тут перед нашими очима постало найжахливіше видовище: ми побачили трупи другого коня й двох людей, загризених хижаками. Один із них, напевне, був той самий, що стріляв, бо коло нього лежала розряджена рушниця; голова й верхня частина його тулуба були об’їдені. Це наповнило нас жахом. Ми не знали, що робити далі й куди прямувати, але вовки незабаром примусили нас зважитись, бо оточили нас у надії на нову добич. Я певен, що їх було не менше як триста. На наше щастя, на узліссі, трохи вбік від дороги, лежало кілька величезних дерев, що залишились там з минулого літа і, мабуть, чекали перевозу. Я повів свій маленький загін до тих дерев. На мою пропозицію всі ми злізли з коней і, сховавшись за деревами, ніби за бруствером, утворили трикутник, помістивши в середину коней. І добре, що ми зробили це, бо вовки зараз же напали на нас. Не можна уявити собі лютішої атаки. Вони підбігли з гарчанням і скочили на дерево, що захищало нас, ніби кидались на свою добич. Їхню лють, мабуть, збільшувало те, що вони бачили за нами наших коней, на яких, власне, й хотіли напасти. Я сказав своїм людям стріляти, як і раніше, через одного, і їх постріли були такі влучні, що з першого ж залпу було забито багато вовків. Але виявилось, що цього мало: треба було стріляти безперервно, бо вовки лізли на нас, як чорти: задні підштовхували передніх.