Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Дорогою я пристав до берегів Бразилії, де купив і послав на острів баржу з новими людьми. На ній, крім різних запасів, було сім жінок, здатних на службу або в подружжя тим, хто схотів би їх взяти. Англійцям я обіцяв прислати кілька жінок з Англії, разом з великим вантажем потрібних речей, якщо вони захочуть і собі працювати на землі. Цього я виконати не спромігся; а хлопці, після того, як їх приборкали, стали чесними й працьовитими, і кожен із них почав дбати про себе окремо. Я послав їм із Бразилії ще п’ять корів, з яких троє були тільні, кілька овець і кілька свиней, які дуже розплодились, коли я приїхав туди знову.

Але все це, разом з оповіданням про те, як триста караїбів приїхали та напали на них і зруйнували їх плантації; як вони бились з удвоє численнішим ворогом і були спочатку переможені, і один із них був убитий; як нарешті, коли буря знищила ворожі човни, вони оточили й знищили майже всіх ворогів, а тоді знову заволоділи своїми плантаціями, відновили їх і по-старому зажили на острові — про все це, разом з моїми власними дивовижними пригодами протягом більше десяти років, — я розкажу в своєму оповіданні далі.

Частина друга

Народна приказка, яку так часто вживають в Англії — «що ввійшло в кістку, з тіла не вийде», — ніколи не стверджувалась краще, ніж в історії мого життя. Всякий подумав би, що після тридцяти п’яти років злиднів і різноманітних нещасть, суджених, напевне, лише не багатьом, після семи років життя в спокої та достатку, нарешті в моїх похилих літах, коли я вже зазнав життя середнього стану в усіх його видозмінах і довідався, яка з них найлегше може дати людині цілковите щастя, — після всього цього всякий подумав би, що природний нахил до подорожей, який від дня мого народження опанував мене, мав би зникнути, а непосидливість моя вивітрилася б або, принаймні, поменшала б, і на шістдесят першому році я мусив би з більшою охотою сидіти дома, уникаючи загрозливих для мого життя та багатства пригод.

До того ж у мене не було приводу, який, звичайно, спонукує пускатись у далекі подорожі: мені не треба було домагатись багатства, не було чого шукати. Набувши ще десять тисяч фунтів стерлінгів, я не став би багатшим, бо мав уже вдосталь для себе й для тих, кого мені треба було забезпечити. Мій капітал зростав, бо, не маючи великої родини, я не міг витрачати всього прибутку, хіба що почав би витрачати гроші на утримання сили слуг, на екіпажі, розваги та інше, про що я зовсім не думав і до чого не мав найменшого нахилу. Отже, мені залишалось тільки сидіти спокійно, втішатись тим, що я вже придбав, і стежити, як безупинно збільшуються мої достатки.

Та все це аж ніяк не впливало на мене й не могло перебороти в мені нахилу до подорожей, що був для мене як хронічна хвороба. Особливо ж не кидало мене бажання глянути ще раз на мої острівні плантації та на колонію, що я лишив там. Щоночі я бачив той острів уві сні й цілими днями мріяв про нього. Ця думка брала гору над усіма іншими, і від неї моя уява працювала так пильно й напружено, що я говорив про це навіть уві сні. Одне слово, ніщо не могло вибити з моєї голови наміру поїхати на острів. Намір той так часто проривався в моїх словах, що розмовляти зі мною стало нудно. Я не міг говорити ні про що інше: всі розмови сходили на одно; я вже всім обрид і сам помічав це.

Від розсудливих людей мені часто доводилось чути, що всякі балачки про привиди та духів є наслідок палкої уяви та напруженої роботи фантазії; що ніяких духів чи привидів немає, і таке інше. Люди, мовляв, надто пильно згадуючи свої колишні розмови з померлими приятелями, так уяскравлюють їх, що в деяких рідких випадках здатні уявити, ніби бачать їх, розмовляють з ними й мають від них відповідь, тоді як насправді нічого подібного немає, і все це їм тільки ввижається.