Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Іспанець, що був за старшого, прямо заявив англійцям, що коли б вони були його земляки, він усіх би їх повісив, бо всі закони й начальники існують для того, щоб охороняти суспільство, а людей, небезпечних для суспільства, треба викидати з нього. Але ж вони англійці, а всі іспанці, які тут є, завдячують своїм визволенням із полону і самим життям великодушності та доброті англійця, тому він готовий віддати їх на суд їхніх же земляків.

Один із двох чесних англійців, бувши при цьому, відповів від імені обох, що їм не хотілося б братись до цієї справи, «Бо, — додав він, — тоді нам довелося б спровадити своїх земляків на шибеницю». І він розповів, як Віль Аткінс пропонував усім п’ятьом англійцям об’єднатись і, захопивши іспанців сплячими, перебити їх усіх.

Почувши це, старший іспанець звернувся до Віля Аткінса:

— Як, сеньйоре Аткінсе, — мовив він, — ви хотіли всіх нас повбивати? Що ви на це скажете?

Запеклий негідник був далекий від того, щоб заперечувати. Він визнав, що це була правда, і з прокльонами заявив, що вони зроблять це раніше, ніж ті повісять їх.

— Гаразд, сеньйоре Аткінсе, — сказав іспанець, — що ж ми зробили, що ви хочете забити нас? І чого ви доб’єтесь, повбивавши нас? І що нам зробити, щоб ви нас не вбили? Вас самих убити? Чому ви хочете примусити нас до цього, сеньйоре Аткінсе? — спитав іспанець цілком спокійно й посміхаючись.

Сеньйор Аткінс так розлютувався на жарти іспанця, що, коли б його не тримали аж троє і в нього була б зброя, він, здається, вбив би іспанця тут же, серед товариства.

Така одчайдушність примусила їх серйозно подумати про те, що робити далі. Два англійці й іспанець, які врятували бідного дикуна, гадали, що треба повісити одного з трьох на страх іншим. Особливо заслужив цього Аткінс, бо він двічі робив замах на вбивство своєю сокирою; і була повна рація гадати, що він учинив би це, бо бідний дикун був після поранення в такому важкому стані, що, здавалось, він мав померти.

Старший іспанець, проте, не згодився і сказав, що врятував їх життя англієць, а тому він ніколи не припустить покарати смертю англійця, хоч би той убив і половину їх. Він додав, що, коли б навіть він сам загинув від англійця, то, якби мав при цьому час висловитись, сказав би їм, щоб вони простили йому його вчинок.

Старший іспанець так рішуче настоював на своєму, що заперечень не було, а оскільки милосердну пораду прийняти завжди найлегше, то всі пристали до неї. Тепер треба було придумати щось, щоб не дати англійцям зробити замислений ними злочин, бо іспанці вважали за свій обов’язок охороняти все товариство від небезпеки. Після довгих суперечок вирішили, по-перше, роззброїти винуватців і не давати їм ні рушниць, ні пороху, ні дробу, ні набоїв, ні тесаків, ні іншої зброї; по-друге, вигнати їх із товариства і дати їм жити, де вони хочуть і як хочуть, власним коштом, і щоб ніхто з решти членів товариства — іспанців і англійців — не ходив до них і не розмовляв з ними; одне слово — не мати з ними ніяких стосунків. Для цього покарані не повинні були підходити ближче певної відстані до житла; а коли вони що-небудь нашкодять — підпалять житло, зруйнують плантацію, витопчуть поле чи рознесуть огорожу або почнуть нищити кіз — стратити їх без жалю, застреливши на місці.

Старший іспанець, людина дуже гуманна й добра, подумавши про цей вирок, звернувся до двох чесних англійців і сказав:

— Слухайте, треба ж подумати про те, що мине багато часу, поки в них буде свій власний хліб і отара. Не вмирати ж їм з голоду; треба дати їм дещо з провізії.

І він запропонував видати вигнанцям насіння на засів і зерна на вісім місяців, бо гадав, що через вісім місяців вони зберуть уже врожай з власного поля. Крім того, їм дали шість дійних кіз, чотирьох цапів, шість козенят і потрібне для польових робіт знаряддя — шість малих сокир, одну велику, пилку та інше; але спершу вони мали врочисто заприсягнутись, що не будуть більше шкодити ні іспанцям, ні англійцям.

Так вони вигнали бунтівників із товариства й покинули їх напризволяще. Ті пішли, понурі й запеклі, ніби їм не хотілось ні йти від них, ні залишатися з ними. Відходячи, вони заявили, що виберуть місце і оселяться окремо від інших. Як уже сказано, їм дали запас провізії, але не дали зброї.

Через чотири-п’ять днів вони знову прийшли за провізією і розповіли старшому, де вони розкинули свої намети і де вибрали місце для житла та плантації. Це справді була дуже добра ділянка в найвіддаленішій північно-східній частині острова, десь коло того місця, де я причалив під час своєї першої екскурсії, коли робив спробу об’їхати острів на човні, а море прибило мене невідомо куди.