Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Дорогою вони намагались як-небудь порозумітись із своїми полоненими, але не було ніякої змоги втовкмачити їм що-небудь у голову. Що не казали їм англійці, що не давали їм, що не робили для них, — вони чекали лише, що білі люди ось-ось уб’ють їх. Насамперед їх розв’язали, але бідолашні, особливо жінки, почали так кричати й голосити, ніби їм приставили ніж до горла, бо вони відразу подумали, що, розв’язавши, їх повбивають.

Коли їм дали їсти, вони знову подумали, що їх відгодовують, боячись, щоб вони не схудли і не стали непридатними для їжі. Досить було пильно подивитись на кого-небудь із них, як усі робили висновок, що той або та, на кого дивились, ситіші за інших і тому будуть першою жертвою. Навіть через кілька днів, незважаючи на ласкаве поводження з ними нових господарів, вони все ще чекали, що ті не сьогодні-завтра уб’ють кого-небудь із них собі на обід або на вечерю.

Вислухавши цю надзвичайну історію від трьох подорожників, іспанці спитали, де тепер їх нова сім’я, і, дізнавшись, що дикуни привезені вже на острів та поміщені в одну з хат і що англійці прийшли просити для них харчів, іспанці й двоє інших англійців, тобто всі поселенці, вирішили піти подивитись на них. Пішов разом з ними й батько П’ятниці.

Коли вони ввійшли в хату, полонені сиділи зв’язані, бо, висідаючи з шлюпки, англійці скрутили їм руки назад, щоб вони не могли забрати шлюпку та втекти. Всі вони були зовсім голі. Троє чоловіків, огрядні, рослі, добре збудовані, мали від тридцяти до тридцяти п’яти років; з п’яти жінок дві були віком між тридцятьма й сорока роками, дві — років двадцяти чотирьох-двадцяти п’ятьох; п’ятій — гарній, стрункій дівчині — було шістнадцять-сімнадцять років. Усі жінки були досить гарні і тілом, і обличчям, тільки дуже смуглі; дві з них, коли б вони були білі, могли б зійти за красунь навіть у Лондоні; вони відрізнялись серед інших надзвичайно приємною зовнішністю та скромним поводженням, особливо коли їх одягли та прибрали, хоч убрання їх було не вельми пишне; та про це далі.

Видовище це, звичайно, було трохи чудне для наших іспанців, людей, правду сказати, добре вихованих, надзвичайно спокійних та стриманих, що завжди зберігали добрий настрій. Особливо ж були вони скромні, як це незабаром виявиться. Чудно їм, кажу, було бачити трьох голих чоловіків і п’ятеро голих жінок, зв’язаних докупи, в найжахливішому становищі, яке тільки можна собі уявити, бо вони кожну мить чекали, що їх витягнуть на двір, виб’ють їм мозок із голови і тоді з’їдять — так само, як ріжуть теля, щоб поласувати його м’ясом.

Передусім наші послали до них старого індійця, батька П’ятниці, подивитись, чи не впізнає він кого-небудь та чи не зрозуміє їхньої мови. Старий ввійшов у хату, пильно придивився до їх облич, але не знайшов жодного знайомого. Ніхто з полонених, крім однієї жінки, не розумів ні його знаків, ні слів.

Але й цього вистачило, щоб пояснити в’язням, що вони в руках християн, що ті не їдять ні чоловіків, ні жінок, і, значить, їм нема чого боятись за своє життя. Переконавшись у цьому, полонені почали всіма способами виявляти свою радість так незграбно та своєрідно, що не можна й сказати, бо вони, як видно, належали до кількох різних племен.

Через жінку, що була серед них за товмача, наші спитали, чи хочуть дикуни служити їм і працювати на людей, що звільнили їх із полону і врятували їм життя. Почувши це запитання, вони пустились танцювати, потім почали хапати все, що було поблизу, і класти собі на плечі, на знак того, що вони з охотою готові працювати.

Старший іспанець гадав, що мати жінок у своєму середовищі було не зовсім зручно і що це може призвести до боротьби, а то й до кровопролиття; тому він спитав трьох англійців, що вони думають робити з жінками, — чи оженяться з ними, чи візьмуть їх служницями. Один з англійців сміливо й не задумуючись відповів, що вони візьмуть їх і як дружин, і як служниць, на що старший іспанець сказав:

— Я не хочу вас обмежувати, — у цій справі ви самі собі господарі, але я гадаю, що буде справедливо, коли кожен із вас зобов’яжеться не брати собі за дружину більше однієї жінки, і коли візьме один, то другий не повинен її чіпати. Хоч ми й не можемо одружити вас, а все ж таки, поки ви живете тут, кожна жінка, яку хтось із вас візьме, мусить бути на утриманні свого чоловіка. Я вважаю також, — додав іспанець, — що поки її чоловік тут, ніхто інший не матиме з нею стосунків.

Ця вимога здалась такою справедливою, що всі з охотою погодились підкоритись їй.