Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Віль Аткінс дуже щиро й добродушно відповів, що вони мали досить неприємностей, щоб протверезитись, і досить ворогів, щоб стати друзями; що він, з свого боку, хоче жити й умерти разом з ними; що він далекий від того, щоб замишляти що-небудь проти іспанців. Він визнав, що вони не зробили йому нічого, крім того, що він заробив своїм поводженням; що він, бувши на їх місці, вчинив би, мабуть, ще гірше і що він попросить у них пробачення, коли я цього бажаю, за всі божевільні й грубі вихватки, яких він допустився. Наприкінці він заявив, що хоче жити мирно й дружно з усіма і готовий на все, щоб довести це іншим. А про повернення до Англії він навіть не думає і ладен не їздити туди ще два десятки років.

Іспанці відповіли, що спочатку вони дійсно роззброїли й викинули з своєї сім’ї Віля Аткінса та двох його земляків за погану поведінку, як вони мені про це вже розповідали; заявили мені, що до цього їх примусила тільки необхідність; але Віль Аткінс так відважно повівся у великій битві з дикунами, а в інших випадках виявив стільки щирості й відданості спільним інтересам, що вони забули про минуле. На їхню думку, він так само став гідним честі носити зброю, як і кожен із них, і цілком заслуговує на те, щоб я видав йому все потрібне нарівні з іншими. Самі вони висловили вже йому свою вдячність тим, що обрали його помічником самого правителя острова. І довіряючи йому та його землякам, вони раді заявити, що ні в чому не хочуть відділятись від нього і що інтереси у них спільні.

Після цього щирого й одвертого вияву дружніх почуттів ми вирішили другого ж дня пообідати вкупі і справді влаштувати розкішний бенкет. Я наказав корабельному кухареві та його помічникові приїхати на берег і зготувати обід, а старшому помічникові кухаря — допомогти їм. Ми привезли на берег шість кусків воловини й чотири куски свинини з корабельних харчових запасів, чашу для пуншу та матеріали, щоб наповнити її. Крім того, я дав їм десять пляшок французького кларету і десять пляшок англійського пива, бо цих напоїв ні іспанці, ні англійці не куштували вже багато років; вони, мабуть, були надзвичайно задоволені ними.

Кухарі засмажили ще п’ятьох козенят, доданих іспанцями до нашого бенкету. Трьох із них ми послали на корабель, щоб матроси могли так само поласувати свіжим м’ясом з берега, як ми — солониною з судна.

Після бенкету, де ми провели час дуже весело, я сам розпакував свій вантаж, щоб не було суперечок під час розподілу, і показав, що добра вистачить для всіх і що все буде поділено. Спочатку я поділив полотно так, щоб кожному вистачило на чотири сорочки; потім, на прохання іспанців, я додав їм іще на дві. Вони почували себе в них дуже добре, бо, можна сказати, давно забули, як і для чого їх носять.

Тонкі англійські тканини, про які я вже згадував, я поділив так, щоб кожному вистачило на легке й широке вбрання на зразок сюртука, що, як я гадав, було найкращим для жаркої пори року; я наказав, коли воно зноситься, робити нове, скільки треба. Так само й з легкими пантофлями, черевиками, панчохами, рукавичками тощо.

Не можна описати радості та вдоволення, виявлених цими бідолахами, коли вони побачили, як я дбав про них та як добре устаткував їх. Вони казали, що я був для них немов батьком; що, маючи такого порадника в цій далекій країні, їм легше буде забути про свою безпорадність у цьому нещасному місці. Всі вони охоче дали мені слово не покидати острова без моєї згоди на це.

Потім я представив їм людей, яких я привіз із собою, зокрема кравця, коваля та двох теслярів — дуже потрібних їм ремісників — а найголовніше, мого власного майстра на всі руки, найкориснішого з усіх. Кравець, доводячи їм свою вправність, зараз же взявся до роботи і, з мого дозволу, пошив кожному по сорочці. Далі він зробив ще краще: навчив жінок не тільки шити, строчити й орудувати голкою, а й узяв їх до себе допомагати шити сорочки для їх чоловіків та для решти поселенців.

Щодо теслярів, то можна й не згадувати про те, які були вони корисні. Вони розібрали на куски мої бридкі й незграбні меблі і зробили з них добрі, вигідні столи, стільці, ліжка, шафи, буфети, полиці та всілякі інші потрібні речі.

Щоб показати їм, як природа відразу виховує майстрів, я повів теслярів подивитись на хижку-кошик, як я її звав, Віля Аткінса, і вони признались обидва, що ніколи не бачили ні такої природної вигадливості, ні такого правильного та майстерного будування, принаймні, в цьому роді. Один із них, оглянувши хату й подумавши трохи, звернувся до мене:

— Я певен, — сказав він, — що вашим людям ми ні до чого; вам треба лише дати їм інструменти.

Тоді я розпакував усі свої запаси інструментів і дав кожному заступ, лопату та граблі (бо в них не було ні борін, ні плугів), а кожній окремій оселі — лом, кайло, теслярську сокиру та пилку, вказавши, що, коли що-небудь із цих інструментів зламається або попсується, його треба без суперечок замінити новим із загального запасу, який я лишаю їм.